Интеллектуально-художественный журнал 'Дикое поле. Донецкий проект' ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ Не Украина и не Русь -
Боюсь, Донбасс, тебя - боюсь...

ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНО-ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ ЖУРНАЛ "ДИКОЕ ПОЛЕ. ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ"

Поле духовных поисков и находок. Стихи и проза. Критика и метакритика. Обзоры и погружения. Рефлексии и медитации. Хроника. Архив. Галерея. Интер-контакты. Поэтическая рулетка. Приколы. Письма. Комментарии. Дневник филолога.

Сегодня пятница, 19 января, 2018 год

Жизнь прожить - не поле перейти
Главная | Добавить в избранное | Сделать стартовой | Статистика журнала

ПОЛЕ
Выпуски журнала
Литературный каталог
Заметки современника
Референдум
Библиотека
Поле

ПОИСКИ
Быстрый поиск

Расширенный поиск
Структура
Авторы
Герои
География
Поиски

НАХОДКИ
Авторы проекта
Кто рядом
Афиша
РЕКЛАМА


Яндекс цитирования



   
«ДИКОЕ ПОЛЕ» № 2, 2002 - ЛУНА

Бiла Анна
Украина
ДОНЕЦК

Українська ліра 1990-2000

(популярний огляд поезії fin du siecle)


    Ситуація з українською евтерпою межі століть вчергове нагадує різновікову групу дитячого садка: старші, поважні, працюють на марґінесах над «текстами» в межах ґрантів і стипендій, середні бавляться у козаків-розбійників, намагаючись викликати сяку-таку літературну дискусію, молодші жбурляють піском у пісочнику. Загалом, всі задоволені і щасливі: діти нагодовані стабільністю наївної «Літ. України», діяльністю «Кальварії» з її бібліотекою масового чтива (з далеко не масовими цінами), переконаністю літературних критиків в українськості й першорядності романіста Куркова – тож держава може спати спокійно, себто роздавати солодощі у вигляді премій за «поетичний стаж» членам Спілки письменників (або посмертно). І вже немає, виходить, тих проектів, тих фантомних ідей – «Нової літератури», «Деґенерації», «Живої літератури». Так, ніби зі словниковою статтею в ЕСУ завмирає енерґія цих достоту ориґінальних об’єднань... Напевно, цю ситуацію можна пояснити не лише постколоніальними і постдержавотворчими причинами, але й і внутрішньостильовими: загальною утомою, характерною для межі століть, і переходом від орґанізаційно-об’єднавчих тенденцій до індивідуально-творчих, майже сакральних – перетікання у певний нульовий час креації?..
    Літературний дискурс останнього десятиліття строкатий і розмаїтий. Адже в часі співпрацюють кілька вікових і так званих літературних поколінь, митці різних естетичних катеґорій та інтелектуальної ваги, нарешті – митці з виразною етногеографічною «відмітиною». Проблематичною вважаємо саму спробу інтерпретації першо- і другорядності цих явищ, але покладатися на історію, що розбереться, також не випадає. Вочевидь, в цій ризомній літературній ситуації доводиться спиратися як на власний естетичний смак, так і на: баланс між спадкоємністю та інноваційністю, умовну «модність» (або «культовість») поета в читацькому середовищі, тривалість розгортання, нетривіальність і глибину таланту (беремо до уваги психологічний фактор), а також ступінь критичної рецепції – можливо, такі критерії нашого підходу дозволять «підгледіти» процес? стан? літературну ситуацію сучасної української ліри?..
    Рясна населеність літературного процесу іменами поетів, як знати, не ґарантує якості і об’ємності. Про це доводиться говорити, уповільнюючи в олітературеній пам’яті момент входин у 1990-і. Покоління, що не було ушкоджене особливою увагою батьків – ідеологічною, педагогічною (що в принципі, одне й те ж), святкувало свої входини раніше не знаними благодійними жестами видавництва «Смолоскип», премії ім. Б-І.Антонича, «Гранослов» на тлі достатньо протемперованої соцреалістичної поетичної традиції і на фоні карнавального вісімдесятницького буму. Прагнення молодих підкорити український парнас щиро віталось – поки не добігло до суцільної симуляції талановитого покоління. Власне, чому доводиться сьогодні визнавати цей прикрий факт («розбещення неповнолірних» – так його окреслив харківський критик І.Бондар-Терещенко), – блукаючи між згаданими відкосами пам’яті впізнаєш голос лише небагатьох поетів серед шуму приємної, знайомої, іноді забутильної, але навкололітературної людності. Приміром, якщо мова заходить за поетичне угруповання БУ-БА-БУ, митців вісімдесятницького закрою, уповні виразним і значущим для сучасників і наступників проступає тенор Ю.Андруховича (навіть без огляду на «переростання» в прозу), а не його соратника рокмена В.Неборака (попри фундаментальне зібране 2001 року з дурнуватою назвою «Літостротон») або соцартівця тільки в нас відомого типу (див. останню сторінку газети «Літературна Україна», що незгірша за жанр політично-анекдотичної вірші цього митця в журналі «ПіК») О.Ірванця. Звичайно, можна годинами розводитись про вагомість двох останніх в ряді, про нарощення смислів у драматургії або поемах, але ситуація не зміниться: відкривання згаданих культурно-історичних смислів належить саме Андруховичу (навіть якщо він більше нічого і нікому «не пише»). Культура парадоксально обирає саме той людський матеріал, який стає їй в нагоді при витворенні ориґінального поетичного обертону. Деякі називають це обраністю, харизмою («я камінь з Божої пращі» – рядками закатованого О.Ольжича), деякі удачею, ще інші – випадковістю і бездумністю «природи» (що «підсовує» брутальних геніїв і невдячні таланти). Навряд чи хтось винайде точну формулу повстання архілітературного явища. Але відстежуючи сліди, сподіваємося, можна відрізнити ведмедя від суслика і тхора.
    Попри відчутну політичну центрованість Києва 1990-х років, останнє десятиліття відбувалось під знаком культурних альтернатив, які могли скласти не лише колишні або уявні «столиці» (Харків, Львів), але й «периферія» (Донецьк, Івано-Франківськ, Чернігів, Тернопіль тощо). І це, нам здається, була не виключно літературна тенденція. Прокидаючись на вологих матрацах старого харківського готелю, можна почути з радіоприймача добранок гостям і мешканцям першої столиці України; на Лівому березі Кальміюса (м. Донецьк) цей місцевий патріотизм був озвучений назвиськом столиця Донбасу; у Львові – як столиця західної України; тож, мабуть, не варто перти в Маріуполь, щоби одного літнього дня переконатися в існуванні Припонтійської столиці... До стильового і тусівочного маркерів поезія 1990-х долучає як необхідний етногеографічний (вузькопатріотичний? марґінесовий?), наприклад: станіславський феномен (івано-франківська «школа» прози), «OST» (донецька квадриґа), «Весло слова» (Харків), «МЮНА Туга» (Львів). І малочисельні спроби пройти крізь культурно-географічний ландшафт – передусім за допомогою часописів та альманахів («Позадесятники» львів’янина О.Ґордона – застосовано позапоколіннєвий критерій добору поетів; «Кальміюс» донеччанина О.Солов’я – задуманий як позатусівковий і мультистильовий часопис; «Ґіґієна» харківців І.Бондаря-Терещенка і С.Жадана – як альтернативний аванґардний металітературний журнал; «Потяг 76» – як «мала літературна географія» щодо «Великої укр. географії» тощо) увиразнювали нагальність роботи зі своїми, місцевими, авторами, зі своєю, інтимною, літературою. Що, власне, і відбувається наразі як у самвидавчих, так і в державних з комерційними включно періодично-неперіодичних виданнях.
    Отже, про сліди на піску, мовлячи поетичною формулою Галини Крук, або ж про плями на простирадлі – це вже з прозової парадиґми Ю.Іздрика.
    Дві, надзвичайно цікаві, версії «поетичних титанів» українського Сходу запропонували в 1990-х Сергій Жадан (Харків) і Павло Вольвач (Запоріжжя), між якими, крім банально географічних, немає жодних суттєвих конотацій – ні поколіннєвих (Вольвач належить, за віком, до 80-ків, Жадан – до покоління Х), ні дискурсивних.
    Жадан –дитя пізнього аванґарду вісімдесятників, що зростав від анфан терібль і трампа до посиленої філософічності і рафінованості урбаністики, до складних синестетичних («Кантрі-енд-вестерн», «Українські авіалінії») текстів соцартівського типу, що потребують швидче уваги культуролога, ніж літературознавця. Справді молодіжний поет, улюбленець публіки, майстер аванфестів, на сьогодні він уже й культуртреґер, стурбований «спадкоємним поколінням». Підстава для обговорень, заздрості і фройдистських усмішок «братів по перу», цей поет, попри арт истичне грання масками (на які, власне, реаґує більшість сучасників) виконав у 1990-х роках незаміниму деструктивну функцію в тілі жанрів і тем української лірики. Шукаючи «витоків» Жаданової естетики в Андруховича, Бродського, Семенка, не вдасться нічого «прояснити», оскільки урбаністичний філософізм цього поета є набутком цілого століття, а не результатом прочитання окремих книг батьківської бібліотеки. «Сонце прямує попри дахи. / Збірники прози, ранкові моління./ Ми зберегли, наче кисень, птахи, / присмак причетності до покоління, / котрий хвилює, мов перше гоління / шкіру. Надходять волхви й пастухи, / щоб розумітись на цій глибині. Втіха – доволі поважний набуток / в нашому віці. Падає сніг. / Падає сніг. Все віджито й забуто. / Непереможно, легко, розкуто, / на ліхтарі, на міста, на вогні» («Тереза»). Цікаво, що більше – досвід рано урбанізованої дитини незатишного харківського меґаполісу чи поетичний досвід попередніх двох аванґардних хвиль були вагомішими для витворення цієї поетики: «Нічний вібруючий бузок. / Під вікнами, як сіль у рані, / потужний звук, що рушить грані – / дерева проливають соки, / мов труби схованих в пісок / важких органів. // Набряклі залози весни / над стінами районних центрів. / З яких чіпких підземних нетрів, / з чиєї вокої вини / постануть ще подібні сни – / густі й відверті?» («Богдан-Ігор»).

    Вольвач – спроба талановитого одинака навіть в руслі спілчанської традиційної (романтичної) традиції витворити катеґорії героїчного чину. Для поета міста, погодьмося, не таке вже й легке завдання. Зв’язок з урбанікою у Вольвача більш аґресивний і об’єктний, на відміну від «навіювального» Жадана: «...Містична ніч, готель «Кооператор» / І змерзлий я на київському тлі. // Та ще трамвай останній, що гуркоче / В депо. Підборів скоромовка-стук. / А серце чує те, що хоче, – Стус. Драч. Стус. Драч. Стус...» або: «В кафе на розі щастя є чи ні? / Як пахне час в будинку, що навпроти? / І груди ті – які вони на дотик – / У дівчини в тролейбуснім вікні?..». Стара (себто традиційна) лінія української лірики, оживлена почасти індивідуальним забарвленням, почасти самим модернізованим існуванням «махновської душі» в міському середовищі, означеному малопоетичним і малоестетичним (у рецепції, приміром, львівських митців) димом труб, ревом заводів, рейками і шпалами. Грубувата сосюринська ети-поетика, що, може бути, з часом перетворюється на «друге цвітіння» в межах чергового спілчанського Роліту.
    Знаковий для літдискурсу Жадан і знаковий для офіційної гілки української лірики Вольвач – поети різних читацьких уподобань і відмінного інтелектуально-естетичного вектору. Оскільки харківська урбаністика Жадана – це один з моментів вживання у всесвіт, буквально беручи – фраґмент його космополітичного, понадгеографічного та ін. «розпросторення»; натомість махновщина і київська тема Вольвача – виразно проявлена «корінневість», за якою інші америки можуть повставати лише на рівні антитетичному, чужинному, необжитому. Два згадані поети як дві сили в сучасній українській культурі: доцентрова і відцентрова, що символізують страх культури перед Утґардом чужинного, розмитого, непривласненого, неадаптованого інтелектом і чуттям; і потяг культури до обрію, над яким сходять чужі сонця.
    Пишучи про Жадана і Вольвача, згадуєш про цікаву особливість їх наступників. Наприклад, донеччанина Олега Солов’я. Не дивно, що одні поети цього десятиліття експлуатують вже адаптовані попередниками культурні смисли, а інші міксують і витворюють нові. Виявляється, можна зустріти ще третій тип поета – який експлуатує вже обігране іншими. І ходить не про постмодернізм в ліриці або про епігонство, а скоріше про особливий тип читацької і творчої рецепції: інтенція писання в більшості обумовлена (заражена) чужим поетичним даром. Так, образ хаджу в збірці «Осінній хадж» О.Солов’я бере початок від концептуально «нерозкрученого» джихаду Вольвача; публіцистична гострота і соцартівська парадиґматика – від останнього в часі Жадана. На мій погляд, індивідуально-авторський голос можна відчути лише поза межами цих «успадкованих» смислів, в образотворенні фієсти інфікованих («північний вітер / кава кавуни / це серпень року Божого / коли мандруючі дяки / лишають місто – / ґраційно й просто»), ситуативній урбаністиці і брутально-еротичній стихії («ми всі закохані й щасливі / а десь на споді в кожного своє / ми всі усміхнені і хтиві / і тут лише чекай чи він тебе / чи ти його жулавський чи бліє»).
    Виростанням з аванґардистської тусівки («Нова деґенерація») позначено і більшість текстів 90-х років І.Андрусяка, гуцула, наразі київської географії. Для цього поета було природним успадкувати шаманське, архітипальне мовомислення, орієнтуючись на лірику старшого покоління – І.Римарука і особливо Л.Герасим’юка, поетів високого рівня традиційної (законсервовано-медіумічної) ліричної парадиґми. Переклади з польської та англійської поглибили необхідність смислових трансформацій, виходу за межі слова до рівня звукового символізму, що часом тяжіє до волапюка. Цікаво, що в творах Андрусяка це мовомислення є орґанічним, в той час як «інтелектуальна образність» видається часом прийнятою для користування: «очі лузати – синкрет / крепом лінійного віку / тягне двогорбу каліку / ящірна луда карет // ...тільки – покора густа – / мощений каменем диктор / медіоланським едиктом / тихо потрошить Христа» або: «дівчина знає м’ясо зійшло з води / холод зайнявся за нами і вкрився бризом / холод як пава кигиче устань і йди / але щоночі зринає патруль над безом / мислимо вийти разом з кожного викупу / мислимо пити воду якої нема / хай забере мене з ночі ця біла вивірка / вона не поставить крапку над обома...». Цікавий випадок пробивання таланту традиційного типу через інтелектуальну обтяженість адаптованої містом людини.
    Взагалі, філософська, а в межах її інтелектуальна гілка української лірики не така вже багата і розмаїта: як правило, недочитані або нестравлені архетексти, зазвичай неповне, ідеологічно «обкусане» інтелігібельне поле, а тому і дивакувата «вибірковість» уподобань, що у згаданих жанрах лірики відчувається іноді надто гостро, якщо поетичний дар не компенсує цих прогалин. Так, приміром, російська школа концептуалізму, в межах якої можна спостерігати навіть поколіннєве зростання і стильові відгалуження, в українській ліриці має лише поодинокий аналог – творчість харківського поета І.Бондаря-Терещенка останнього десятиліття. У книзі «Поsтебня» на слобідському матеріалі автор створив «абетку постструктурального письма і логоцентристської ментальності», беручи персонажів ХХ століття, дотичних до формування літературного простору, як текстові фраґменти: «карл у кляри не крав корали / це доведено вже давно / бо вони з мазепою грали / під полтавою в доміно // це вже алібі це вже захист / для присяжних усіх шашлик / і тече в резюме амфібрахій / що не так уже Пьотр велік ... мила кляро тримай серветку / мила жертва неруських мас / скоро кляро ти станеш цеткін / буде карл твій напевно маркс...» («Процес»). Всепожираючий літературоцентризм, продемонстрований в цій збірці, населення текстів привидами чужих поетичних руйновищ, балансування між слоґанами, частівками і лірикою, сповзання до химерної римованої лічби («біла мова барта – чорна потебня...») і не-дадаїстського дитячого лопотіння, є досить сміливим кроком в наскрізь лого-, але дотепер не літературно-центристській українській естетиці. «Раніше як було? червон і наступають / костел зруйновано в кишені стівенсон / сміт-вессон може як ключі від раю? / ні стівен сігал / чи шевченків сон... раніше як вино? Із бутля наливають / далеко ворог вужчає розлив / не злий а лютий був комдив до маю / а в маї да: він лютов / всі – козли...» («Май»). Важка і тривала робота над українською лірою цього поета ускладнена естетичним розривом між автором і читачем, для якого і зараз природніше читати «зрозуміле», не змушуючи себе до ментальної роботи.

    Якщо харківець І.Бондар-Терещенко репрезентує концептуальну гілку української інтелектуальної лірики, то озирнувшись на «на Захід, на Захід, на Захід...» – Тернопільщину, Львівщину – зустрінемо традиційну лірику Івана Павлюка, а також більш популярного Василя Махна, що дотепер уважно і уважливо ставиться до символу («В самоті, де тепло і солодко, / темна персть, як черепаша плоть. / Дні серпневі – сірники короткі – / дерево і скло, і сам Господь. // Вже ріки нема – ні за рікою / жінки золотої, ні снаги / звуку паперового, що втроє / складений як вірші і сніги...»), не байдужий до мовної суґестії і, версифікаційно та інтелектуально, сьогодні закорінений у польський поетичний дискурс: «...сидіти при морі кав’ярні яку зачиняють на зиму / зимовий період найдовший – в те вірить чаїний оркестр / чи може він скиглить – чи може рибалка симон / розвішує сіті – смолить човни – і вічно йому на заваді: кудлатий пес...». Загалом, спогадуючи тут про В.Махна, враховую здебільшого читацьку рецепцію, ніж особисті чи професійні уподобання: цей поет вважається добротним, естетично сприйнятним і «начитаним» у західноукраїнських колах. Тим не менше перекладацька активність Махна не може бути запорукою знаковості його лірики для 1990-х.
    Проблема визнання, схвалення – не остання справа для «пишучої людини». Часом це не лише проблема сили таланту, але особистої активності: хто швидче скочить на потяг (сучасності? ґранту?), а хто усамітниться і закоріниться в особистому біографічному. Звідси і типово журналістське питання: «засвічений» і «незасвічений» поет.
Це особливо актуально у випадку з об’єднанням львівських поеток «МЮНА Туга». Звично виступаючи в парі, Маріанна Кіяновська і Мар’яна Савка у певному розумінні стали дуетом і двійниками. Втім, поетичного двійкарства тут ніколи не може бути, оскільки виключно Кіяновській належить справді об’ємна, часом філігранна і багатобарвна жіноча лірика, в той час як вірші М.Савки (яку я ціную за артистизм декламації) – логічне мотання інтимної (або будь-якої іншої) теми, без гостроти переживань, без розкошування смислами. Словом, зіставлення цих поеток призводить до думки про існування поезії насиченої, вибачте за народництво, як добрий борщ, і прозоро-несмачної, як общепітівська зупа. Сповнена міфологічних, біблійних та інших алюзій, лірика Кіяновської може зацікавити пошуком образної передачі тілесної чуттєвості, яка в українській ліриці не те що була тривалий час табуйована, а просто перекодовувалась на романтично-романсові формули. Інтриґують не звично-абстрактні переживання і «знаки руки», не ахматівські і мандельштамівські цитації, але пошуки в жанрі жіночої лірики: «Я кохаю тебе. Я минаю тобі. Я старіюся тихо, поволі, дитячо...», «Ти стікаєш по тілу отак, наче вперше, отак...», «...довго пальцями берегом моря. Перешіптування островів і води...», «...Є любов і не дуже, поділені часом на двоє...», «Я твій помаранч. Я у собі відстоюю світ, Щоб ти його пив, просто з тіла мого...» (збірка «Міфотворення»).
    Інша поетка цього терену, менш активна – у видавничо-фестивальному і тусівковому житті – Галина Крук, подібно до Лідії Мельник, вносить в жіночу гілку української лірики розумовий, як говорив Є.Маланюк – ґетеанський, компонент, силове начало: «...Впадеш як звір. / Останнє слово звіриш / горбам старого бруку. / Все так просто. / І тільки другий, / з милосердя, постріл / начорно зачервонить / сніг і вірш» або такий поворот до жіночого, надто жіночого: «Віддаси своє тіло / за кілька мідяників ласки, / ще теплих від рук випадкового чоловіка, / за тавро поцілунку на голій скелі лопатки, / з якої ніколи (а жаль!) / не проклюнуться крила...».
    Водночас очевидними при розгляді лірики М.Кіяновської, Г.Крук, не кажучи вже про культову постать львівського поета Романа Скиби з його феноменальним «Я живу в телефонній буді. Інколи мені дзвонять...», непоправного романтика і вражаючого виконавця власних текстів, – очевидними постають витоки львівської лірики з молодомузівської, міської романсової поетики, з перечитаними Антоничем, Мандельштамом, Пастернаком (не в останню чергу через орієнтацію ще з другої половини ХІХ століття на імперський поетичний дискурс). Маловчитними і неопанованими для західноукраїнських поетів дотепер лишаються радянські Сосюра, Тичина, Хвильовий – особливо перший, з його «неестетичною» лірикою. Плюс – їх характеризує – природна і слушна орієнтація на польську поезію останніх десятиліть (Мілош, Шимборська, Ґерберт), але і тут «приживаються» (і входять у поетичний світ) лише нормативно-класичні зразки.
    Завершити цей огляд мені хотілося б згадкою про епізодичну, а насправді дуже знакову, як для мене, поетичну збірку Анни Середи (Івано-Фпанківськ). Можливо, це не дуже чемно згадувати про А.Середу і проминати цілу станіславівську школу поетів (Стринаглюк, Микицей, Петросаняк та ін.). Втім, книга цієї поетки мені щоразу нагадує про втрату українською музою цноти – не зняття залежалих табу, не філологічні ігри, а втрату відчуття первісного, примітивно-дитячого, що необхідне поетові, як рибі вода. Повна відсутність надуманості, відсутність усвідомлення себе як поетеси, відсутність серйозного ставлення до своїх текстів і визначають справжню поетичність книги А..Середи «Homo viator». На жаль, сучасна українська лірика стала аж надто професійною (або розуміється такою), щоби дозволити собі емоційну свободу: «Мій чай дивиться на мене з горнятка / Рудий і бородатий, / Бо в ньому ложечка абрикос / І волохатий і ніжний / А я його п’ю / п’ю / п’ю / І зараз вип’ю / І лишиться тільки / трохи солоду / на дні». Здобута ціною оберіутських зусиль хармсівська простота в української ліри ще попереду. Отже, є на що грати. Не «на журбу і на злидні?» – як підказує сучасник. Але це вже інша казка. Про драму.



КОММЕНТАРИИ
Если Вы добавили коментарий, но он не отобразился, то нажмите F5 (обновить станицу).

2006-12-17 15:53:05
Інокентій
Ковель
"...Львівщину – зустрінемо традиційну лірику Івана Павлюка..." -- очевидно, автор має на увазі ІГОРЯ Павлюка.(?!)

2005-03-11 19:13:49
Іра
Львів
Чудово,а де ж казка про драму?

2004-10-22 13:13:04
Дарія
Львів
Профенсійна стаття. браво.

Поля, отмеченные * звёздочкой, необходимо заполнить!
Ваше имя*
Страна
Город*
mailto:
HTTP://
Ваш комментарий*

Осталось символов

  При полном или частичном использовании материалов ссылка на Интеллектуально-художественный журнал "Дикое поле. Донецкий проект" обязательна.

Copyright © 2005 - 2006 Дикое поле
Development © 2005 Programilla.com
  Украина Донецк 83096 пр-кт Матросова 25/12
Редакция журнала «Дикое поле»
8(062)385-49-87

Главный редактор Кораблев А.А.
Administration, Moderation Дегтярчук С.В.
Only for Administration