Ситуація з українською евтерпою межі століть вчергове нагадує різновікову групу дитячого садка: старші, поважні, працюють на марґінесах над «текстами» в межах ґрантів і стипендій, середні бавляться у козаків-розбійників, намагаючись викликати сяку-таку літературну дискусію, молодші жбурляють піском у пісочнику. Загалом, всі задоволені і щасливі: діти нагодовані стабільністю наївної «Літ. України», діяльністю «Кальварії» з її бібліотекою масового чтива (з далеко не масовими цінами), переконаністю літературних критиків в українськості й першорядності романіста Куркова – тож держава може спати спокійно, себто роздавати солодощі у вигляді премій за «поетичний стаж» членам Спілки письменників (або посмертно). І вже немає, виходить, тих проектів, тих фантомних ідей – «Нової літератури», «Деґенерації», «Живої літератури». Так, ніби зі словниковою статтею в ЕСУ завмирає енерґія цих достоту ориґінальних об’єднань... Напевно, цю ситуацію можна пояснити не лише постколоніальними і постдержавотворчими причинами, але й і внутрішньостильовими: загальною утомою, характерною для межі століть, і переходом від орґанізаційно-об’єднавчих тенденцій до індивідуально-творчих, майже сакральних – перетікання у певний нульовий час креації?..
    Літературний дискурс останнього десятиліття строкатий і розмаїтий. Адже в часі співпрацюють кілька вікових і так званих літературних поколінь, митці різних естетичних катеґорій та інтелектуальної ваги, нарешті – митці з виразною етногеографічною «відмітиною». Проблематичною вважаємо саму спробу інтерпретації першо- і другорядності цих явищ, але покладатися на історію, що розбереться, також не випадає. Вочевидь, в цій ризомній літературній ситуації доводиться спиратися як на власний естетичний смак, так і на: баланс між спадкоємністю та інноваційністю, умовну «модність» (або «культовість») поета в читацькому середовищі, тривалість розгортання, нетривіальність і глибину таланту (беремо до уваги психологічний фактор), а також ступінь критичної рецепції – можливо, такі критерії нашого підходу дозволять «підгледіти» процес? стан? літературну ситуацію сучасної української ліри?..
    Рясна населеність літературного процесу іменами поетів, як знати, не ґарантує якості і об’ємності. Про це доводиться говорити, уповільнюючи в олітературеній пам’яті момент входин у 1990-і. Покоління, що не було ушкоджене особливою увагою батьків – ідеологічною, педагогічною (що в принципі, одне й те ж), святкувало свої входини раніше не знаними благодійними жестами видавництва «Смолоскип», премії ім. Б-І.Антонича, «Гранослов» на тлі достатньо протемперованої соцреалістичної поетичної традиції і на фоні карнавального вісімдесятницького буму. Прагнення молодих підкорити український парнас щиро віталось – поки не добігло до суцільної симуляції талановитого покоління. Власне, чому доводиться сьогодні визнавати цей прикрий факт («розбещення неповнолірних» – так його окреслив харківський критик І.Бондар-Терещенко), – блукаючи між згаданими відкосами пам’яті впізнаєш голос лише небагатьох поетів серед шуму приємної, знайомої, іноді забутильної, але навкололітературної людності. Приміром, якщо мова заходить за поетичне угруповання БУ-БА-БУ, митців вісімдесятницького закрою, уповні виразним і значущим для сучасників і наступників проступає тенор Ю.Андруховича (навіть без огляду на «переростання» в прозу), а не його соратника рокмена В.Неборака (попри фундаментальне зібране 2001 року з дурнуватою назвою «Літостротон») або соцартівця тільки в нас відомого типу (див. останню сторінку газети «Літературна Україна», що незгірша за жанр політично-анекдотичної вірші цього митця в журналі «ПіК») О.Ірванця. Звичайно, можна годинами розводитись про вагомість двох останніх в ряді, про нарощення смислів у драматургії або поемах, але ситуація не зміниться: відкривання згаданих культурно-історичних смислів належить саме Андруховичу (навіть якщо він більше нічого і нікому «не пише»). Культура парадоксально обирає саме той людський матеріал, який стає їй в нагоді при витворенні ориґінального поетичного обертону. Деякі називають це обраністю, харизмою («я камінь з Божої пращі» – рядками закатованого О.Ольжича), деякі удачею, ще інші – випадковістю і бездумністю «природи» (що «підсовує» брутальних геніїв і невдячні таланти). Навряд чи хтось винайде точну формулу повстання архілітературного явища. Але відстежуючи сліди, сподіваємося, можна відрізнити ведмедя від суслика і тхора.
    Попри відчутну політичну центрованість Києва 1990-х років, останнє десятиліття відбувалось під знаком культурних альтернатив, які могли скласти не лише колишні або уявні «столиці» (Харків, Львів), але й «периферія» (Донецьк, Івано-Франківськ, Чернігів, Тернопіль тощо). І це, нам здається, була не виключно літературна тенденція. Прокидаючись на вологих матрацах старого харківського готелю, можна почути з радіоприймача добранок гостям і мешканцям першої столиці України; на Лівому березі Кальміюса (м. Донецьк) цей місцевий патріотизм був озвучений назвиськом столиця Донбасу; у Львові – як столиця західної України; тож, мабуть, не варто перти в Маріуполь, щоби одного літнього дня переконатися в існуванні Припонтійської столиці... До стильового і тусівочного маркерів поезія 1990-х долучає як необхідний етногеографічний (вузькопатріотичний? марґінесовий?), наприклад: станіславський феномен (івано-франківська «школа» прози), «OST» (донецька квадриґа), «Весло слова» (Харків), «МЮНА Туга» (Львів). І малочисельні спроби пройти крізь культурно-географічний ландшафт – передусім за допомогою часописів та альманахів («Позадесятники» львів’янина О.Ґордона – застосовано позапоколіннєвий критерій добору поетів; «Кальміюс» донеччанина О.Солов’я – задуманий як позатусівковий і мультистильовий часопис; «Ґіґієна» харківців І.Бондаря-Терещенка і С.Жадана – як альтернативний аванґардний металітературний журнал; «Потяг 76» – як «мала літературна географія» щодо «Великої укр. географії» тощо) увиразнювали нагальність роботи зі своїми, місцевими, авторами, зі своєю, інтимною, літературою. Що, власне, і відбувається наразі як у самвидавчих, так і в державних з комерційними включно періодично-неперіодичних виданнях.
    Отже, про сліди на піску, мовлячи поетичною формулою Галини Крук, або ж про плями на простирадлі – це вже з прозової парадиґми Ю.Іздрика.
    Дві, надзвичайно цікаві, версії «поетичних титанів» українського Сходу запропонували в 1990-х Сергій Жадан (Харків) і Павло Вольвач (Запоріжжя), між якими, крім банально географічних, немає жодних суттєвих конотацій – ні поколіннєвих (Вольвач належить, за віком, до 80-ків, Жадан – до покоління Х), ні дискурсивних.
    Жадан –дитя пізнього аванґарду вісімдесятників, що зростав від анфан терібль і трампа до посиленої філософічності і рафінованості урбаністики, до складних синестетичних («Кантрі-енд-вестерн», «Українські авіалінії») текстів соцартівського типу, що потребують швидче уваги культуролога, ніж літературознавця. Справді молодіжний поет, улюбленець публіки, майстер аванфестів, на сьогодні він уже й культуртреґер, стурбований «спадкоємним поколінням». Підстава для обговорень, заздрості і фройдистських усмішок «братів по перу», цей поет, попри арт истичне грання масками (на які, власне, реаґує більшість сучасників) виконав у 1990-х роках незаміниму деструктивну функцію в тілі жанрів і тем української лірики. Шукаючи «витоків» Жаданової естетики в Андруховича, Бродського, Семенка, не вдасться нічого «прояснити», оскільки урбаністичний філософізм цього поета є набутком цілого століття, а не результатом прочитання окремих книг батьківської бібліотеки. «Сонце прямує попри дахи. / Збірники прози, ранкові моління./ Ми зберегли, наче кисень, птахи, / присмак причетності до покоління, / котрий хвилює, мов перше гоління / шкіру. Надходять волхви й пастухи, / щоб розумітись на цій глибині. Втіха – доволі поважний набуток / в нашому віці. Падає сніг. / Падає сніг. Все віджито й забуто. / Непереможно, легко, розкуто, / на ліхтарі, на міста, на вогні» («Тереза»). Цікаво, що більше – досвід рано урбанізованої дитини незатишного харківського меґаполісу чи поетичний досвід попередніх двох аванґардних хвиль були вагомішими для витворення цієї поетики: «Нічний вібруючий бузок. / Під вікнами, як сіль у рані, / потужний звук, що рушить грані – / дерева проливають соки, / мов труби схованих в пісок / важких органів. // Набряклі залози весни / над стінами районних центрів. / З яких чіпких підземних нетрів, / з чиєї вокої вини / постануть ще подібні сни – / густі й відверті?» («Богдан-Ігор»).

    Вольвач – спроба талановитого одинака навіть в руслі спілчанської традиційної (романтичної) традиції витворити катеґорії героїчного чину. Для поета міста, погодьмося, не таке вже й легке завдання. Зв’язок з урбанікою у Вольвача більш аґресивний і об’єктний, на відміну від «навіювального» Жадана: «...Містична ніч, готель «Кооператор» / І змерзлий я на київському тлі. // Та ще трамвай останній, що гуркоче / В депо. Підборів скоромовка-стук. / А серце чує те, що хоче, – Стус. Драч. Стус. Драч. Стус...» або: «В кафе на розі щастя є чи ні? / Як пахне час в будинку, що навпроти? / І груди ті – які вони на дотик – / У дівчини в тролейбуснім вікні?..». Стара (себто традиційна) лінія української лірики, оживлена почасти індивідуальним забарвленням, почасти самим модернізованим існуванням «махновської душі» в міському середовищі, означеному малопоетичним і малоестетичним (у рецепції, приміром, львівських митців) димом труб, ревом заводів, рейками і шпалами. Грубувата сосюринська ети-поетика, що, може бути, з часом перетворюється на «друге цвітіння» в межах чергового спілчанського Роліту.
    Знаковий для літдискурсу Жадан і знаковий для офіційної гілки української лірики Вольвач – поети різних читацьких уподобань і відмінного інтелектуально-естетичного вектору. Оскільки харківська урбаністика Жадана – це один з моментів вживання у всесвіт, буквально беручи – фраґмент його космополітичного, понадгеографічного та ін. «розпросторення»; натомість махновщина і київська тема Вольвача – виразно проявлена «корінневість», за якою інші америки можуть повставати лише на рівні антитетичному, чужинному, необжитому. Два згадані поети як дві сили в сучасній українській культурі: доцентрова і відцентрова, що символізують страх культури перед Утґардом чужинного, розмитого, непривласненого, неадаптованого інтелектом і чуттям; і потяг культури до обрію, над яким сходять чужі сонця.
    Пишучи про Жадана і Вольвача, згадуєш про цікаву особливість їх наступників. Наприклад, донеччанина Олега Солов’я. Не дивно, що одні поети цього десятиліття експлуатують вже адаптовані попередниками культурні смисли, а інші міксують і витворюють нові. Виявляється, можна зустріти ще третій тип поета – який експлуатує вже обігране іншими. І ходить не про постмодернізм в ліриці або про епігонство, а скоріше про особливий тип читацької і творчої рецепції: інтенція писання в більшості обумовлена (заражена) чужим поетичним даром. Так, образ хаджу в збірці «Осінній хадж» О.Солов’я бере початок від концептуально «нерозкрученого» джихаду Вольвача; публіцистична гострота і соцартівська парадиґматика – від останнього в часі Жадана. На мій погляд, індивідуально-авторський голос можна відчути лише поза межами цих «успадкованих» смислів, в образотворенні фієсти інфікованих («північний вітер / кава кавуни / це серпень року Божого / коли мандруючі дяки / лишають місто – / ґраційно й просто»), ситуативній урбаністиці і брутально-еротичній стихії («ми всі закохані й щасливі / а десь на споді в кожного своє / ми всі усміхнені і хтиві / і тут лише чекай чи він тебе / чи ти його жулавський чи бліє»).
    Виростанням з аванґардистської тусівки («Нова деґенерація») позначено і більшість текстів 90-х років І.Андрусяка, гуцула, наразі київської географії. Для цього поета було природним успадкувати шаманське, архітипальне мовомислення, орієнтуючись на лірику старшого покоління – І.Римарука і особливо Л.Герасим’юка, поетів високого рівня традиційної (законсервовано-медіумічної) ліричної парадиґми. Переклади з польської та англійської поглибили необхідність смислових трансформацій, виходу за межі слова до рівня звукового символізму, що часом тяжіє до волапюка. Цікаво, що в творах Андрусяка це мовомислення є орґанічним, в той час як «інтелектуальна образність» видається часом прийнятою для користування: «очі лузати – синкрет / крепом лінійного віку / тягне двогорбу каліку / ящірна луда карет // ...тільки – покора густа – / мощений каменем диктор / медіоланським едиктом / тихо потрошить Христа» або: «дівчина знає м’ясо зійшло з води / холод зайнявся за нами і вкрився бризом / холод як пава кигиче устань і йди / але щоночі зринає патруль над безом / мислимо вийти разом з кожного викупу / мислимо пити воду якої нема / хай забере мене з ночі ця біла вивірка / вона не поставить крапку над обома...». Цікавий випадок пробивання таланту традиційного типу через інтелектуальну обтяженість адаптованої містом людини.
    Взагалі, філософська, а в межах її інтелектуальна гілка української лірики не така вже багата і розмаїта: як правило, недочитані або нестравлені архетексти, зазвичай неповне, ідеологічно «обкусане» інтелігібельне поле, а тому і дивакувата «вибірковість» уподобань, що у згаданих жанрах лірики відчувається іноді надто гостро, якщо поетичний дар не компенсує цих прогалин. Так, приміром, російська школа концептуалізму, в межах якої можна спостерігати навіть поколіннєве зростання і стильові відгалуження, в українській ліриці має лише поодинокий аналог – творчість харківського поета І.Бондаря-Терещенка останнього десятиліття. У книзі «Поsтебня» на слобідському матеріалі автор створив «абетку постструктурального письма і логоцентристської ментальності», беручи персонажів ХХ століття, дотичних до формування літературного простору, як текстові фраґменти: «карл у кляри не крав корали / це доведено вже давно / бо вони з мазепою грали / під полтавою в доміно // це вже алібі це вже захист / для присяжних усіх шашлик / і тече в резюме амфібрахій / що не так уже Пьотр велік ... мила кляро тримай серветку / мила жертва неруських мас / скоро кляро ти станеш цеткін / буде карл твій напевно маркс...» («Процес»). Всепожираючий літературоцентризм, продемонстрований в цій збірці, населення текстів привидами чужих поетичних руйновищ, балансування між слоґанами, частівками і лірикою, сповзання до химерної римованої лічби («біла мова барта – чорна потебня...») і не-дадаїстського дитячого лопотіння, є досить сміливим кроком в наскрізь лого-, але дотепер не літературно-центристській українській естетиці. «Раніше як було? червон і наступають / костел зруйновано в кишені стівенсон / сміт-вессон може як ключі від раю? / ні стівен сігал / чи шевченків сон... раніше як вино? Із бутля наливають / далеко ворог вужчає розлив / не злий а лютий був комдив до маю / а в маї да: він лютов / всі – козли...» («Май»). Важка і тривала робота над українською лірою цього поета ускладнена естетичним розривом між автором і читачем, для якого і зараз природніше читати «зрозуміле», не змушуючи себе до ментальної роботи.

    Якщо харківець І.Бондар-Терещенко репрезентує концептуальну гілку української інтелектуальної лірики, то озирнувшись на «на Захід, на Захід, на Захід...» – Тернопільщину, Львівщину – зустрінемо традиційну лірику Івана Павлюка, а також більш популярного Василя Махна, що дотепер уважно і уважливо ставиться до символу («В самоті, де тепло і солодко, / темна персть, як черепаша плоть. / Дні серпневі – сірники короткі – / дерево і скло, і сам Господь. // Вже ріки нема – ні за рікою / жінки золотої, ні снаги / звуку паперового, що втроє / складений як вірші і сніги...»), не байдужий до мовної суґестії і, версифікаційно та інтелектуально, сьогодні закорінений у польський поетичний дискурс: «...сидіти при морі кав’ярні яку зачиняють на зиму / зимовий період найдовший – в те вірить чаїний оркестр / чи може він скиглить – чи може рибалка симон / розвішує сіті – смолить човни – і вічно йому на заваді: кудлатий пес...». Загалом, спогадуючи тут про В.Махна, враховую здебільшого читацьку рецепцію, ніж особисті чи професійні уподобання: цей поет вважається добротним, естетично сприйнятним і «начитаним» у західноукраїнських колах. Тим не менше перекладацька активність Махна не може бути запорукою знаковості його лірики для 1990-х.
    Проблема визнання, схвалення – не остання справа для «пишучої людини». Часом це не лише проблема сили таланту, але особистої активності: хто швидче скочить на потяг (сучасності? ґранту?), а хто усамітниться і закоріниться в особистому біографічному. Звідси і типово журналістське питання: «засвічений» і «незасвічений» поет.
Це особливо актуально у випадку з об’єднанням львівських поеток «МЮНА Туга». Звично виступаючи в парі, Маріанна Кіяновська і Мар’яна Савка у певному розумінні стали дуетом і двійниками. Втім, поетичного двійкарства тут ніколи не може бути, оскільки виключно Кіяновській належить справді об’ємна, часом філігранна і багатобарвна жіноча лірика, в той час як вірші М.Савки (яку я ціную за артистизм декламації) – логічне мотання інтимної (або будь-якої іншої) теми, без гостроти переживань, без розкошування смислами. Словом, зіставлення цих поеток призводить до думки про існування поезії насиченої, вибачте за народництво, як добрий борщ, і прозоро-несмачної, як общепітівська зупа. Сповнена міфологічних, біблійних та інших алюзій, лірика Кіяновської може зацікавити пошуком образної передачі тілесної чуттєвості, яка в українській ліриці не те що була тривалий час табуйована, а просто перекодовувалась на романтично-романсові формули. Інтриґують не звично-абстрактні переживання і «знаки руки», не ахматівські і мандельштамівські цитації, але пошуки в жанрі жіночої лірики: «Я кохаю тебе. Я минаю тобі. Я старіюся тихо, поволі, дитячо...», «Ти стікаєш по тілу отак, наче вперше, отак...», «...довго пальцями берегом моря. Перешіптування островів і води...», «...Є любов і не дуже, поділені часом на двоє...», «Я твій помаранч. Я у собі відстоюю світ, Щоб ти його пив, просто з тіла мого...» (збірка «Міфотворення»).
    Інша поетка цього терену, менш активна – у видавничо-фестивальному і тусівковому житті – Галина Крук, подібно до Лідії Мельник, вносить в жіночу гілку української лірики розумовий, як говорив Є.Маланюк – ґетеанський, компонент, силове начало: «...Впадеш як звір. / Останнє слово звіриш / горбам старого бруку. / Все так просто. / І тільки другий, / з милосердя, постріл / начорно зачервонить / сніг і вірш» або такий поворот до жіночого, надто жіночого: «Віддаси своє тіло / за кілька мідяників ласки, / ще теплих від рук випадкового чоловіка, / за тавро поцілунку на голій скелі лопатки, / з якої ніколи (а жаль!) / не проклюнуться крила...».
    Водночас очевидними при розгляді лірики М.Кіяновської, Г.Крук, не кажучи вже про культову постать львівського поета Романа Скиби з його феноменальним «Я живу в телефонній буді. Інколи мені дзвонять...», непоправного романтика і вражаючого виконавця власних текстів, – очевидними постають витоки львівської лірики з молодомузівської, міської романсової поетики, з перечитаними Антоничем, Мандельштамом, Пастернаком (не в останню чергу через орієнтацію ще з другої половини ХІХ століття на імперський поетичний дискурс). Маловчитними і неопанованими для західноукраїнських поетів дотепер лишаються радянські Сосюра, Тичина, Хвильовий – особливо перший, з його «неестетичною» лірикою. Плюс – їх характеризує – природна і слушна орієнтація на польську поезію останніх десятиліть (Мілош, Шимборська, Ґерберт), але і тут «приживаються» (і входять у поетичний світ) лише нормативно-класичні зразки.
    Завершити цей огляд мені хотілося б згадкою про епізодичну, а насправді дуже знакову, як для мене, поетичну збірку Анни Середи (Івано-Фпанківськ). Можливо, це не дуже чемно згадувати про А.Середу і проминати цілу станіславівську школу поетів (Стринаглюк, Микицей, Петросаняк та ін.). Втім, книга цієї поетки мені щоразу нагадує про втрату українською музою цноти – не зняття залежалих табу, не філологічні ігри, а втрату відчуття первісного, примітивно-дитячого, що необхідне поетові, як рибі вода. Повна відсутність надуманості, відсутність усвідомлення себе як поетеси, відсутність серйозного ставлення до своїх текстів і визначають справжню поетичність книги А..Середи «Homo viator». На жаль, сучасна українська лірика стала аж надто професійною (або розуміється такою), щоби дозволити собі емоційну свободу: «Мій чай дивиться на мене з горнятка / Рудий і бородатий, / Бо в ньому ложечка абрикос / І волохатий і ніжний / А я його п’ю / п’ю / п’ю / І зараз вип’ю / І лишиться тільки / трохи солоду / на дні». Здобута ціною оберіутських зусиль хармсівська простота в української ліри ще попереду. Отже, є на що грати. Не «на журбу і на злидні?» – як підказує сучасник. Але це вже інша казка. Про драму.