Интеллектуально-художественный журнал 'Дикое поле. Донецкий проект' ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ Не Украина и не Русь -
Боюсь, Донбасс, тебя - боюсь...

ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНО-ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ ЖУРНАЛ "ДИКОЕ ПОЛЕ. ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ"

Поле духовных поисков и находок. Стихи и проза. Критика и метакритика. Обзоры и погружения. Рефлексии и медитации. Хроника. Архив. Галерея. Интер-контакты. Поэтическая рулетка. Приколы. Письма. Комментарии. Дневник филолога.

Сегодня суббота, 20 января, 2018 год

Жизнь прожить - не поле перейти
Главная | Добавить в избранное | Сделать стартовой | Статистика журнала

ПОЛЕ
Выпуски журнала
Литературный каталог
Заметки современника
Референдум
Библиотека
Поле

ПОИСКИ
Быстрый поиск

Расширенный поиск
Структура
Авторы
Герои
География
Поиски

НАХОДКИ
Авторы проекта
Кто рядом
Афиша
РЕКЛАМА


Яндекс цитирования



   
«ДИКОЕ ПОЛЕ» № 15, 2010 - РЫБЫ

Завязкин Олег
Украина
ДОНЕЦК

Відлуння



 

— Пане медику, агов! Дайте-но йоди сьорбнути!

— Задавишся. Це не питво — трунок.

— Ха, «трунок» каже!..

І троє хлопців зареготалися — ні з чого.

А ввечері, коли сиділи біля вогнища, чекавши на суп, бійці перешіптувалися, кидали веселі погляди в мій бік.

— Пане медику! — озвавася Цебер, кремезний боєць у совєцькому замащеному ватнику. — А чи то правда, що в Кацапії баби на Великдень перед церквою щось дають?

— Може, в Кацапії і дають, — поставивши межи коліна свого вєщмішка і приймаючи миску з концентратним супом, відповів я.

Левко, чорнявий юнак з червоним шрамом через усе обличчя, похмуро звів на мене очі і знову взявся до їжі. Варене відгонило машинним мастилом.

Третій вояк, сухорлявий Ребро, раптом звівся на рівні ноги, зробив півкроку — ледь полум’я не вкусило його за полу шинелі — і зі смаком хар- конув просто мені в миску.

Рука моя несамохіть смикнулася до кобури, але повисла, лягла на коліно, шарпонула цупке сукно. Ложкою я виловив слизьке харкотиння й вихлюпнув собі за спину.

Жарт не вдався. Хлопці забряжчали ложками.

Ребро постояв наді мною трохи і сів, де сидів.

— Хмара буде сьогодні? — ні до кого, власне, не звертаючись, запитав Цебер і, оскільки очі бійців глядили в пустенький суп, сам собі відповів: — Як прийде, то скаже, коли на з’єднання підемо.

— Хмара знатиме, що робити, — дмухаючи на ложку, одказав Левко.

— А ми хіба ні? — гостро підняв голову Цебер. — От і цей тут сидить…

Тут я визвірився:

— Слухай-но, брате: я тебе вдвічі старший і вдесятеро розумніший. Як хочеш бійки — давай битися. А ти ґедзаєш, як дівка на вечорницях…

Ні, бійки не буде: за бійку провідник спитає гостро. — Як будемо в Коломиї, треба до сестри Марти забігти, — щоб розігнати важку павзу, мовив Левко.

— По щось? — ошкілився Цебер.

— Дурень єден! Марта у василіянках була. Зараз потай служать. Хочу про Бога одне діло спитати, — одказав Левко.

— На бога — про Бога? — пожартував Цебер і сам розреготався своєму дотепові.

Ребро підсів ближче і, скоса оглянув світлі плями від зрізаних погонів на моїх плечах, неголосно зронив:

— І все ’дно не хочу, щоб ви у бою в мене за спиною опинилися.

— Чому? — Я відставив пусту миску й подивився хлопцеві в очі.

— Не знаю, — муркнув Ребро припалив від затлілої скіпки. — При- гощайтеся, пане медику. — І простягнув мені пачку трофейних німецьких цигарок.

— Горло від твоїх гансівських дере, — втрутився Цебер і заходився ско- чувати козячу ніжку з жовтого паперу.

— А тобі й не є тутка частування, — посміхнувся Ребро.

— Що, Левку, тобі про Бога треба знати? — запитав я через вогнище.

— А бозна…

Вогнище зжерло сніг, і глянула жовта торішня глиця. Я розгорнув свій лікарський мішок: скринька з брязкотливими інструментами, банка йоду, бинди несвіжі…

 

* * *

 

Стомлений, аж чорний, сидів навпроти мене провідник Хмара. Цивільний кашкет лежав на столі поряд із бляклим каганцем. Тіні гуля- ли по дощаних стінах схрону. На плечах у провідника завелике для нього пальто, а насподі вже мілітарне — сірий френч із перехрещеними ременями та упівська срібна медаль.

— Ви пройдете тридцять кілометрів за добу? Або й із гаком? Я нахилив голову.

— Лікар дуже потрібен… — вів далі Хмара. — Бодай перекинчик. Коли старший лейтенант совєцької медслужби йде до лісу… Кажете, особий отдєл вас так і не дошукався?

— Думайте, що хочете…

— У мене жодних сумнівів щодо вашої щирости, — неголосно одказав Хмара і скинув пальто на долівку. — Всяко буває… Так що?

— Я пройду тридцять кілометрів, друже провідник, — сказав я. — Навіть окуляри не запотіють…

 

* * *

 

Розперезані, автомати на плечі, шапки на потилиці, пар від міцних чер- воних лобів — вони тягли її за хату, смикаючи за рукави та підпихаючи в спи- ну. А вона кричала, билися живі коси, і обличчя від сліз було, як ставок.

— Стій! — пхнув я водія п’ястуком під пахву. — Стій, Отченашенку!

Шпитальний «студебеккер» хуркнув мотором і став. Жалісно дзень- кнуло шкло в кузові.

— Прєкратіть! — бурхаючи по коліно у сніг, гукнув я.

— Да пашол ти на хуй! — обернувши молоде в ластовинні лице огриз- нувся один.

— Ти п’ян, салдат! — рикнув я, роблячи ще крок по пухкому снігу. — Фамілія? Подраздєлєніє? Кто камандір?

— Пятая рота — єбать ахота! — одгукнувся інший, щербато посміхаючись.

Стали солдатики, важко дихають перегаром, а на обличчях — щось таке, мов огида.

— Атставіть! — знову рикнув я, відчувши, як дужка окулярів зрад- ницьки повзе з носа. — Дєвчонку бросіть! В расположеніє часті — шагом арш!

-Да ти чьо, старлєй! — отой, у ластовинні, смикнув з плеча свого ППШ.

Прогудів над вухом кляксон мого авта: боїться Отченашенко цих знавіснілих чортів.

Я вихопив свого офіцерського ТТ, наставив на автоматників, клац- нув запобіжником.

Мовчанка — тільки хлипає дівча, гуде за спиною мотор і десь люто валує собака.

— Во сука! — швидше з подивом, ніж із злістю сказав боєць.

Дірчаста люфа автомата рушила вгору…

Гуркіт від пістолетного пострілу розкотився далеко.

Випустив боєць тонкий дівочий зап’ясток, упав на спину в сніг, відкинув руку.

Ох і чкурнули геть протверезілі вмить автоматники, розкидаючи страшні матюки, — дременули за хату, за голі дерева…

Я опустив ТТ. Окуляри ковзнули у сніг.

— Спасибі, дядечку! — шарпонулася дівчина. — Останнє хотіли взяти, останнє!..

І, затулившись хусткою, побігла через вулицю.

Я виловив зі снігу свої шкельця. Мертвий уважно дивився в сизе небо.

— Ходу, Отченашенку! Ходу! — грюкнувши дверцятами авта, гукнув я.

— Під трибунал — ми обидва! — смикаючи важелі, хрипко проказав водій і сіпнув шиєю, мов його душили.

— Проскочимо, — буркнув я.

— Куди там, у дідька, проскочимо! — бідкався водій. — Під розстріл — тямите?! Здалася вам ота дівка! Хіба не бачили такого?!

— Ти хахол, Отченашенку, — сказав я йому, припалюючи папіросу.

— А ви хіба ні? — гарячкувато одказав той, налягаючи на кермо.

— Ти мене не зрозумів, Отченашенку, — докинув я. — Не зрозумів, тому що ти хахол…

Водій сопів: він насправді не зрозумів, та й на «хахла» образився…

 

* * *

 

Чоботи перемішували важкий сніг.

Боївка йшла лісом — один за одним. Хукав на червоні руки Лев- ко. Відсапувався Ребро. Мугикав собі під ніс Цебер, навантажений крім «шмайсера» ще й ручним кулеметом. І — згорблений, мов старий, — по- переду провідник Хмара у своєму цивільному кашкеті та завеликому чор- ному пальті.

— Хоча лежачого й не б’ють, зате й полежать не дають, так? — обернув- ся Хмара. — Борше, вояки, борше!..

— У коломийського бога поспитайся, на чорта стільки снігу нагор- нув?! — весело гукнув Цебер до Левка.

— Іди собі, ґевале, — миролюбно відгукнувся Левко.

— Пане лікарю, як ви? — до мене провідник.

— Під Сталінградом гірше бувало, — одказав я, махнув рукавичкою по окулярах — от мені й розвиднилося.

Сутеніє в лісі. Стежини не видно — куди Хмара ступне, там і стежина. Похмурі ялини розчепірили темні лапи. Вийшли на чисте місце — рідкий ліс відступив, відкрив дахи хутора. А на хуторі піч гуде, і хтось тихо в кутку співає, пістоля мастить…

 

* * *

 

Вогненна смерть упала з неба і люто довбала сніг, поки не вгатила боївку у пошматовану землю.

Там, де йшов провідник, лишилася чорна вирва. Упав долілиць Лев- ко, підрізаний осколком, зашкріб розчовганими чоботами.

— Продали! — заревів Цебер, упав на живіт і почав гатити з кулемета по далеких білих фігурках, що перебігали з місця на місце під захистом панцерників.

«Га-та-та-та!» — запрацював з того боку важкий кулемет, побігли кулі по снігу.

Цебер бив довгими чергами, щораз припадаючи до землі. Ребро заліг далі — торохнув, ще й ще раз коротко торохнув його «шмайсер». Упали там двоє чи троє…

Я підповз до Левка, тягнучи за лямку свого вєщмішка, — одійшов хлопець, тільки кров обпалила сніг.

Ближче білі фігурки. Гатять свинцем уже обидва панцерники, при- гинають до землі.

Смикнувся, тицьнувся лобом у ребруватий диск «дегтярьова» Цебер — і руки впали. Я перекинув його на спину — багряна дірка над бровою.

— До лісу! Назад! — загорлав Ребро. — Не руште! Киньте того бісового кріса!

Я вчепився в ручку кулемета — рукавичка розірвалася, плутається, геть її! — і пустив довгу чергу по білих фігурках. Попадали у сніг, залягли — натомість посунулися вперед панцерники.

Замовк Ребрів автомат — і сам він мовчить, уперши замащені долоні в живіт.

— Ударило? — я брьохнувся поряд, смикнув бинду з вєщмішка. — За- бери геть руки.

— Тікайте! — свистить самими губами Ребро.

Я відкинув твердий на морозі ремінь, розчахнув поли шинелі, пальці влипли в мокре. І побігла колами бинда, умить просоталася кров’ю. Стог- не Ребро.

Я схопив його, лежачого, за комір шинелі, смикнув, потягнув — до лісу, переораним сніговим полем…

 

* * *

 

…Прокидаюся мокрий і наче хворий.

Будильник клацає в узголів’ї…

За Україну, за неньку — літерами-літерками по папері; безвстидним язиком по Тарасових словах; червоно-чорною пов’язкою на рукаві білої со- рочки; скупими слізьми під нелюдську могуть Гімну…

За Україну, за неньку — кривавою биндою через тім’я; мокрими смер- дючими чоботами; невиліковною застудою, ревматизмом та цингою; а ще безвістю — лісовою, таборовою, розстрільною…

— Киньте мене тутка, кажу! — хрипить Ребро, смикає побілілими гу- бами. — Кинь, кажу, братику!..

Мовчки тягну.

 

Груднем 2009

 

 



КОММЕНТАРИИ
Если Вы добавили коментарий, но он не отобразился, то нажмите F5 (обновить станицу).

Поля, отмеченные * звёздочкой, необходимо заполнить!
Ваше имя*
Страна
Город*
mailto:
HTTP://
Ваш комментарий*

Осталось символов

  При полном или частичном использовании материалов ссылка на Интеллектуально-художественный журнал "Дикое поле. Донецкий проект" обязательна.

Copyright © 2005 - 2006 Дикое поле
Development © 2005 Programilla.com
  Украина Донецк 83096 пр-кт Матросова 25/12
Редакция журнала «Дикое поле»
8(062)385-49-87

Главный редактор Кораблев А.А.
Administration, Moderation Дегтярчук С.В.
Only for Administration