ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНО-ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ ЖУРНАЛ "ДИКОЕ ПОЛЕ. ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ"

Поле духовных поисков и находок. Стихи и проза. Критика и метакритика. Обзоры и погружения. Рефлексии и медитации. Хроника. Архив. Галерея. Интер-контакты. Поэтическая рулетка. Приколы. Письма. Комментарии. Дневник филолога.

Сегодня вторник, 23 апреля, 2024 год

ЩЕ РАЗ ДО ПИТАННЯ ПРО МОВНЕ ПИТАННЯ

Існує думка, що людина загалом не осмислює своєї мовної, та й культурної ідентичності, поки не стикається з людьми, які розмовляють іншою мовою і артикулюють свою належність до іншої культури. Вона немовби не відчуває власної мови, як не відчуває багатьох органів свого тіла до тих пір, поки вони не починають боліти. Проте варто їй зануритися у чуже мовне середовище, і у неї раптом загострюється відчуття власної відмінності, яке переживається як уразливість, відчуженість, навіть страх. Цим пояснюється та культурна і мовна мімікрія, яка великою мірою ха- рактерна для мігрантів. Хоча іноді їм також притаманне і бажання зберег- ти свою мову та культуру в чужому для них середовищі.

Можливо, я ніколи б не замислювалася над цим, якби п’ятнадцять років тому мені не довелося переїхати з переважно україномовного заходу України на її переважно російськомовний схід. Пам‘ятаю, найбільше мене вразила майже повна відсутність у пересічних мешканців столиці Донба- су того патріотичного пафосу з приводу здобуття незалежності, який, як мені здається, переповнював тоді душі західних українців. Розмови на цю тему з моїми новими знайомими закінчувалися, як правило, тим, що вони вигукували щось на кшталт: «Да какая разница? Украинец, не украинец, главное, чтобы человек был хороший…»

Щиро кажучи, спостерігаючи доволі емоційний «антипатріотизм» багатьох знайомих мені донеччан протягом тривалого часу, я змушува- ла себе не зачіпати гострі політичні питання і не вступати у відповідні дискусії. Але вивчення гуманітарних наук зробило мене також причетною до того інтелектуального дискурсу, в межах якого вже неможливо не мати власної думки щодо проблем, які всіх стосуються.

Вже стало майже тривіальним повторювати за Р.Брубейкером про суперечність територіально-політичної та етнокультурної моделей ста- 2 тусу націй на радянському та пострадянському просторі. Протиріччям між цими моделями можна пояснити і ситуацію в Україні, у межах якої всі спроби сконструювати єдину націю (чи то як «категорію практи- ки» /Р.Брубейкер/, чи то як «уявну спільноту» /Б.Андерсон/, чи то як політичний проект) неодмінно наштовхуються на періодичне проти- стояння етнокультурної (захід) і територіальної (схід) національних ідентичностей. При цьому друга, тобто, східноукраїнська ідентичність вперто протистоїть «націоналізації» (в брубейкерівському сенсі цього слова) української держави і не лише цьому. Вона, власне, ще не до кінця легітимізувала сам факт виникнення української держави, не повністю визнала її необхідність і не зовсім змирилась з її кордонами. Та й хіба буває достатньо підстав для того, щоб з цим зовсім змиритися

Кордони держави, як відомо історикам, значною мірою є результа- том історичної випадковості. Багато в чому випадковим сьогодні виглядає і розпад Радянського Союзу, і здобуття незалежності, особливо в очах тих, хто заявляє, що він «за це не голосував» (я багато разів чула цю фразу за останні роки). Випадковою виглядає і вся українська історія. Власне, се- ред зарубіжних істориків все ще тривають дискусії з приводу того, чи має Україна історію (існує навіть стаття американського україніста Марка фон Хаґена під точнісінько такою назвою). Але і ті, хто сумнівається в цьому, я думаю, визнають, що інтерес до української історії — це не лише результат політичної кон‘юнктури, але й спроба обгрунтувати, осмислити сам факт появи України та українського як конструкту ідентичності. Коли хто гово- рить, що історії України не існує до 1991 р., ну що ж, може, він і має рацію, але очевидно, що людина потребує історичної прив’язки, історичного по- яснення тієї ситуації, в якій їй випало жити, ситуації, яка від неї мало за- лежить, але має заглиблення, корені в історії, є результатом рівнодійної різних векторів історичного розвитку. Тільки історія може пояснити, чому наші предки, багатьом з яких і на думку не спадало вважати себе українцями, через кількасот років раптом здобули українських нащадків. Вся ця сукупність інтелектуальних проблем навколо української національної ідентичності ускладнюється ще одним дискурсом — пост- модерним, згідно з яким, як відомо, в сучасному світі поступовому, але неодмінному руйнуванню підлягають актуальні для модерної доби мета- наративи, а, отже, й національний метанаратив.

З огляду на це може виникнути принаймні три цікавих запитання: що таке сучасна українська національна ідентичність, яким чином вона конструюється або розвивається і чи існує вона на сході України за умови, якщо припустити a priori, що на заході вона таки існує

Коли я говорю «на сході України», то маю на увазі насамперед російськомовний схід. Мова з самого початку української незалежності по суті була якщо не визначальним, то вагомим чинником конструювання національної ідентичності. Взагалі мовне питання було й залишається наковим, тому що ті мови, якими розмовляє більшість українців громадян України) — українська та російська — це не просто національні мови, це специфічні символи в очах тих, хто хоче їх такими бачити: відтак, українська мова може виступати символом «націоналізму», російська — «імперськості» і національного гноблення. Ця доволі проста символіка відображає і різний історичний досвід, і різні політичні орієнтації (прий- нято думати, що прозахідну та проросійську), і ремінісценції певних соціальних очікувань та політичних спекуляцій, і ще багато чого. Характерно, що символічне позначення мов може бути й позитивним, що органічно доповнює негативне. Наприклад, українська мова одночасно може вважатися символом патріотизму, а російська — громадянської сво- боди і прав людини (кажу це попри усвідомлення, що мода на поливання брудом «донецьких» ще не минула).

До речі про свободу. Поруч із Брубейкерівською бінарно-дуалістичною опозицією слід згадати також і рефлексії Ю.Хабермаса з приводу супер- ництва двох різних інтерпретацій активного (читай — вільного) громадян- ства — ліберальної та республіканської:

«В ліберальній традиції природного права, — пише Ю.Хабермас, — започат- кованій Локком, викристалізувалося індивідуалістично-інструменталістське розуміння ролі громадянина, в республіканській традиції вчення про державу, що опирається на Аристотеля, — комунітаристсько-етичне… одна модель поміщує в центр насамперед індивідуальні права і принцип рівності перед законом… Інша модель, навпаки, визначає участь у самоврядуванні як сутність свободи… Тут, якщо хочете, також можна провести паралелі з Україною і дово- дити, що в нас, хоча й немає розвинутої жодної з цих традицій, але існують певні тенденції їхнього розвитку. І причиною неминучого конфлікту стає те, що ці тенденції є різними в різних частинах держави: елементи республіканської інтерпретації громадянства виразно помітні на заході, а ліберальної — на сході країни. З цього приводу актуально зазначити, що боротьба за державний статус російської мови, розглянута з певної точки зору, виглядає не лише результатом агресивних і ревізіоністських впливів Росії, але й боротьбою за громадянські права. А стурбованість з приводу стану української мови традиційно є частиною національно- патріотичного дискурсу і апелює до ідеї згуртованості суспільства, по- долання індивідуалістично-егоїстичних інтересів заради спільної мети. Мета, як правило, окреслюється в одноманітних патетичних гаслах, як от «необхідність збереження української культури, традицій, незалежності, державності» тощо. Відтак, як бачимо, для одних офіційне визнання російської мови в Україні — це гарантія їхньої громадянської і особистої свободи, для інших — загроза свободі національної спільноти.

Таким чином, вимальовується красива абстрактно-теоретична схема української внутрішньонаціональної структури:

± захід — українська мова, «етнокультурна» ідентичність, «респуб- ліканські» орієнтації;

± схід — російська мова, «територіальна» ідентичність, «ліберальні» орієнтації.

Очевидно, якщо опиратись на таку схему, суперечність між заходом і сходом України здається непоборною. Коли відбувалася Помаранчева революція (не знаю, чи можна її тепер так називати, але нехай), мій особи- стий оптимізм підживлювався роздумами про те, що ескалація конфлікту між заходом та сходом, вихід його з латентної стадії, природно сприятиме подоланню цього конфлікту. Мені здавалося, що це так само, як і між людь- ми: іноді необхідно відверто висловити взаємні претензії, недовіру, і навіть ненависть для того, щоб звільнитися від цих негативних почуттів і почати будувати якісно інші стосунки. Тепер я розумію, що культурні протиріччя в Україні занадто складні і ще більше ускладнюються протиріччями політичних інтересів.

Але існує все ж таки певна площина, культурна настанова, що об‘єднує схід і захід. Непотрібно проводити значні соціологічні дослідження, щоб побачити спільний для всіх українців надзвичайно високий рівень недовіри до влади та держави (я вважаю, що ці конструкти в уяві людей не розмежо- вуються). Не говорю про довіру до конкретних політиків та посадовців, але про державу взагалі, яка в свідомості пересічного українця, як східного, так і західного, фігурує як певна абстрактна категорія, хоча й уявляється як доволі конкретна сила. В цій свідомості держава не може бути своєю, навіть якщо вона — українська і незалежна. І не зможе такою стати, навіть якщо весь політикум стане російськомовним (і навіть, якщо вона приєднається до Росії, навряд чи її від цього більше полюблять). Владу ненавидять постійно і за все — за українську мову в Конституції та російську мову на практиці, за бідність населення і багатство олігархів, за низькі зарплати та високі квартплати, за корупцію, конфлікти в парламенті, політичну нестабільність, інфляцію, безробіття, за любов до НАТО і любов до Росії, за обмеження прав релігійних конфесій і відсутність національної церкви і т.д., і т.п. І за всією цією ненавистю просвічує не що інше, як споживаць- ке ставлення до держави, очікування від неї вирішення всіх, насамперед соціальних, проблем, очікування благ, за які непотрібно платити, позаяк a priori вважається, що держава повинна забезпечувати своїх громадян.

З недавнього часу в певних інтелектуальних колах стало модним вилущувати в собі «радянськість». Я також, мабуть, віддам данину цій моді, коли візьмуся стверджувати, що порівняно нетривалий, але все ж таки спільний історичний досвід перебування всіх частин України в ме- жах однієї держави та однієї республіки — УРСР, ймовірно, і зумовив таку внутрішньо-духовну єдність більшості українського населення. Не маю наміру аналізувати тут причини та передумови, так само як і не берусь су- дити, наскільки заслуговує нинішня українська влада на таке ставлення (питання, хто на що заслуговує, виходить за межі моєї компетенції), але мені видається безсумнівним, що відчуженість від держави та споживаць- ке ставлення до неї стали рисами загальноукраїнської політичної культу- ри. Це те, що об‘єднує схід і захід. У цьому вони дійсно разом.

Згадую, як перед виборами 2004 року у Донецьк приїхав колектив Львівського театру ім. М.Заньковецької з виставою «Гуцулка Ксеня». Не пам‘ятаю вже, хто автор цього шедевру, але сюжет його (для тих, хто не знає) зводиться загалом до того, що в гуцульське село, де живе бідна дівчина Ксеня, приїжджає молодий американський мільйонер, син українського емігранта. Батько заповів цьому хлопцю в обов‘язковому порядку одру- житися з українкою для того, щоб не забувати свого етнічного, чи то національного коріння. Ксеня, природним чином, виглядає найбільш придатною для ролі такої дружини, у всякому разі в цьому переконують її батьки. Але вона довго не погоджується на такий шлюб, тому що глибоке почуття любові до рідної землі, до «верховинки», без якої вона не уявляє собі свого життя, робить для неї неприйнятним саму думку про заміжжя, яке неодмінно відірве її від рідного краю. Сюжет закінчується прекрас- но, можна навіть сказати, ідилічно: після того, як Ксеня знайомиться зі своїм потенційним женихом, вона закохується в нього, і після цього ніщо вже не заважає бідній українській дівчині виконати велику патріотичну місію «вкачування українського духу» в прагматичні мізки американсь- кого багача. Ксеня, звичайно, покидає свою «верховинку», до якої її більше нічого не прив‘язує, і виїжджає з коханим до далекої Америки, а разом з нею виїжджає і низка її родичів та знайомих… Отака от історія української попелюшки. Що тут скажеш? Сакральна мрія чи не кожно- го, особливо західного, українця — виїхати у далеку та багату Америку, не зраджуючи при цьому батьківщини. Для мене залишилося незрозумілим одне: чому ініціатори показу цієї вистави у Донецьку перед президентсь- кими виборами вирішили, що мелодрама з дещо сумнівним ідеологічним підтекстом буде гідно репрезентувати східно українському глядачеві су- часну українську культуру

Можливо, це перебільшення, але я думаю, що сьогодні в очах май- же кожного пересічного українця кар‘єра, чи то професійна, чи особиста, за (переважно західним) кордоном вважається показником найбільшого життєвого успіху. Від боротьби за цей успіх людей іноді стримують хіба що сумніви у власних силах. Безперечно, ніякі мовні труднощі не ста- ють перешкодою у цій боротьбі. Серед моїх колишніх однокласників, корінних тернополян, більше половини покинули Україну і подалися на Захід в пошуках кращої долі. Багато з них, виїжджаючи, не знали й слова тією мовою, якою їм згодом довелося розмовляти. Цікаво, що одна із моїх шкільних подруг яка колись дуже несхвально ставилася до мого переїзду у «москальський» регіон України, через якийсь час доволі успішно влаш- тувалася в Німеччині і навіть вийшла там заміж. Вочевидь, німецькомовне середовище ніяк не заважає новоявленій фрау Алехандрі (колишній Лесі) залишатися українською патріоткою. Але чи залишається вона при цьому українкою?.. Власне, й на сході України мовне питання не випадає із загаль- ного контексту: часто батьки, які активно виступають на мітингах проти «насильницького нав’язування» української мови, готові платити значні гроші за уроки англійської для своїх п’ятирічних, а іноді навіть трирічних дітей. Черги біля посольств бажаючих виїхати за кордон людей, яких не зупиняють численні приниження та незручності, у тому числі мовні — по- казник того, що мовне питання однозначно другорядне порівняно з пи- танням особистого благополуччя. Є підстави думати, що українську мову сьогодні потрібно захищати для українців і… від них самих, оскільки навіть найбільш україномовні патріоти за сприятливіших обставин будуть готові швидко змінити її на англійську, німецьку чи італійську.

Що таке українська мова в Україні, мені допомогли зрозуміти два епізоди мого життя, які врізались у пам‘ять. Один із них такий. Кілька років тому в Києві на Андріївському узвозі я розглядала українські сувеніри. «Що це за дзвіночки?» — спитала я продавця. «От ви розмовляєте українською мовою, а не знаєте, що це традиційні українські обереги», — відповіла мені жінка. Мені було соромно, що я цього не знала. За професією я історик. Але я не фольклорист і не етнограф. Мене завжди цікавили більш пізні періоди історії, тому я ніколи не мала справи з традиційними українськими оберега- ми. Але ж я розмовляю українською мовою. Хіба може бути україномовним не фахівець з українознавства? Україномовність в уявленні пересічних громадян асоціюється, головним чином, з ідеєю відродження українських традицій, більша частина яких, між іншим, відмерла ще в сиву давнину. Романтичне захоплення українською етнічною культурою — єдине, що виправдовує україномовність всіх тих, хто, власне, не є політиками. Хіба може розмовляти українською мовою звичайнісінький собі економіст, юрист, математик, фізик, якому немає ніякого діла до українських оберегів? За п‘ятнадцять років мого проживання в Донецьку мої знайомі сотні разів просили мене перекласти їм щось з російської на українську мову, будучи твердо переконані, що я — український філолог. Те, що я не є фахівцем з української мови і сама навіть можу робити помилки в українських словах, просто не вкладається у них в головах. Хіба може бути не фольклористом і не українським мовознавцем така «щира українка»?..

Про те, що українська мова в перспективі має багато шансів залиша- тися у вигляді такого собі етнокультурного релікту, свідчить і обмеженість української літератури, невідповідність її інтересам та запитам сучасної української молоді і особливо дітей. Моя дочка, якій одинадцять років, навчається у одній з небагатьох українських шкіл м. Донецька. Я, як мені здається, багато зробила у своєму житті для того, щоб вона вважала рідною для себе саме українську мову. Повірте, це нелегко, в такому середовищі. Але розмовляти мовою це — одне, а читати і любити українські книжки — це інше. Одного разу моя дочка сказала, що на домашнє завдання з української літератури їй задали написати твір про свого улюбленого літературного героя. «Ну, і хто твій улюблений літературний герой?» — запитала я. «Мері Попінс», — відповіла вона. Власне, вона й написала тоді твір про Мері Попінс. А наступного дня моя дитина прийшла зі школи і сказала: «Знаєш, мамо, виявляється потрібно було писати про улюбленого українського героя… Але ти не хвилюйся, — всі інші написали про Гарі Потера…»

Хіба можна заперечити, хіба не очевидно, що маленький чарівник із Хогвардса сьогодні в тисячу, в мільйон разів ближчий, зрозуміліший, рідніший українським дітям, ніж якийсь там Федько-халамидник — маловідомий герой недолугої повісті В. Винниченка, включеної для чо- гось у шкільну програму? У якомусь сенсі Гарі Потер, як культовий герой, є сьогодні більшим українцем, ніж Федько, ніж Івасик-Телесик, ніж Кате- рина і Мавка і всі інші з цього ряду.

Значущість мови вимірюється значущістю сказаного нею. Значущість в широкому сенсі цього слова — це цінність не лише для тих, хто повсякчас розмовляє цією мовою, але й щось зрозуміле й актуальне для людей інших культур. Якщо бути чесними з самими собою, то доведеться визнати, що порівняно не так вже й багато такого було сказано українською мовою. У сфері художньої літератури останнім часом на щось таке спромоглися хіба що корифеї українського постмодернізму Оксана Забужко і Юрій Ан- друхович. Ну, можливо, ще хто-небудь. Проблема української мови — це проблема її упослідженості, провінційності, яку можна подолати лише у довгостроковій перспективі. При чому упосліджена вона, як не дивно, на- самперед в очах самих українців, як російськомовних, так і україномовних. Адже ж очевидно, що прилучитися до світових інтелектуальних цінностей і інформаційних ресурсів навіть в самій Україні, і тим паче за її межа- ми, швидше і краще можна за допомогою російської та англійської, а та- кож німецької, італійської, французької мов. Коли професор А. Міллєр щиро заявляє, що російська мова сьогодні набагато зручніша для мало не переважної більшості українських громадян, безперечно він правий. Але його правота того самого ґатунку, що й правота більшовиків, яким хотілося по-швидше добити безперспективний, історично приречений капіталізм.

В проблему упослідженості української мови «впирається» також і проблема організації навчання на цій мові, зокрема шкільного. Бага-то західноукраїнських «борців за мову» мають таке переконання, що українських шкіл на сході України занадто мало і для того, щоб кількість їх збільшити, варто всього лиш проводити більш жорстку державну політику в цьому питанні. Так, достатньо видати спеціальні розпоряд- ження, накази міністра освіти чи президента про переведення всіх або майже всіх шкіл, наприклад, у Донецьку на україномовне навчання, і мало не з наступного дня всі ці школи почнуть культивувати «справжній національний дух», а, отже, виховувати українських патріотів (бо ж оче- видно, що російською мовою українських патріотів не виховаєш). Нічого іншого я не можу сказати з цього приводу, крім того, що таке уявлення спирається на типово радянську логіку, ту ж саму, згідно з якою за до- помогою постанов та розпоряджень намагалися скасувати релігію. Без- перечно, це помилкова логіка та помилкове уявлення. Його хибність стосується по меншій мірі двох обставин.

По-перше, україномовність не робить людину українським патріо- том автоматично, так само як російськомовність не робить її автоматич- но ворогом всього українського. Навіть більше, наполегливе насаджен- ня україномовності часто призводить до своєрідного психологічного відторгнення. Мені доводилося спостерігати, як учні українського колегіуму в Донецьку щиро заявляли, що «ненавидять українську мову» і думають, що «краще б її взагалі не було», в той час як у багатьох російських школах учні спокійно ставляться до того, що українська мова залишається єдиною державною, намагаються її поглиблено вивчати і не вважають не- нормальним те, що цю мову потрібно «складати» при вступі до вищих на- вчальних закладів.

По-друге, помилка думати, що «несвідомі» східняки — вчителі середніх шкіл не хочуть викладати українською мовою. Проблема полягає в тому, що переважна більшість із них не можуть нею викладати. Людина не народжується україномовною, втім як і російськомовною. Українська мова не стане їй рідною лише від одного факту її народження в Україні. Близькість наших слов‘янських мов здається очевидною лише для тих, хто змалку глибоко вивчав у школі обидві ці мови і тому майже не відчуває про- блем переходу з однієї на іншу. Це, власне, і стосується переважно західних українців (у тому числі найбільш нетерпиму категорію «борців»), саме тих, хто закінчив школу ще за радянських часів. Я, як людина з «радянським дитинством», можу сказати, що російська мова порівняно якісно викла- далася тоді у західноукраїнських школах, хоча б тому, що до кінця 1980-х вона вважалася більш престижною, ніж українська, і за уроки російської вчителям україномовних шкіл навіть більше платили (про останнє знаю з розмов зі своїми вчителями). З українською мовою на сході було набагато гірше, у всякому разі, судячи з тих численних скарг, які мені часто дово- дилося слухати в приватних розмовах. Думаю, що українську мову навіть сьогодні викладають у багатьох донецьких школах на рівні, далекому від досконалості. Проблема шкільного навчання, особливо україномовного на сході країни, полягає у тому, що для його якісної організації катастрофічно не вистачає фахівців.

Помилка також думати, що «східняки» принципово не хочуть віддавати своїх дітей в українські школи (як думає, наприклад, вельмиша- новний професор А. Міллєр і іже з ним). Ті, хто так твердять, як правило, оперують статистикою для вящей убедительности, але ця статистика є нічим іншим як пересмикуванням фактів. Один із таких аргументів — це на- чебто катастрофічна переповненість російських класів і катастрофічний недобір в українських. Це не так. Наскільки я можу судити по ситуації в Донецьку, насправді завжди є багато бажаючих потрапити в українські класи українських шкіл, але більше, як правило, ніж бажаючих потрапити в українські класи російських шкіл.

Адже немає сенсу віддавати дітей в периферійний український клас російської школи, якщо можна віддати в українську школу, де якість на- вчання зазвичай вища, тому що вчителям непотрібно «по ходу» пере- лаштовуватися з однієї мови на іншу. Переповненість класів як явище дійсно існує, причому як в російських, так і в українських школах. Вона зумовлена загальнодержавною політикою рентабельності, згідно з якою не дозволяється відкривати клас з чисельністю менше 30 учнів як нерента- бельний. Демографічний спад призвів до того, що в Донецьку за останні роки було закрито багато «неповних» класів і навіть шкіл — і російських, і українських (з 1997 до 2003 року, за деякими даними, було закрито 11 шкіл, з яких одна — українська).

Єдине, що сьогодні дійсно може стримати батьків від того, щоб віддавати своїх дітей в українські школи — це якість самих шкіл. В Донець- ку є престижні школи, і деякі з них українські. В них, природно, ніколи не буває недобору учнів. Багато з тих, хто виступає проти «насильницької українізації» шкіл, думаю, підсвідомо бояться саме зниження рівня якості освіти. За ці п‘ятнадцять років стало очевидним, що держава не в змозі забезпечити навчальні заклади в російськомовних містах (про села я взагалі не говорю) україномовними фахівцями, які спроможні грамот- ною, приємною для слуху, природною, живою українською мовою викладати не лише мову, літературу, історію, але й математику, фізику, хімію, біологію, право, економічні дисципліни. Для цього необхідне стажування, 4 Див: http//www.russian.kiev.ua/archives/2003/0310/031002 перекваліфікація великої кількості людей, а, отже, кошти. Характерно, що навіть в українській школі, де навчається моя дочка, математику чи- тають російською мовою, тому що вчителю так легше пояснювати матеріал, а учням відповідно легше його сприймати. Нестача кадрів — це головна причина того, що кількість українських шкіл в російськомовних регіонах, особливо у великих містах порівняно невелика.

Але не лише школою обмежується проблема розповсюдження української мови. Вона стосується також рівня особистої зацікавленості громадян у тому, щоб її вивчати. В російськомовних регіонах сьогодні свідомо й цілеспрямовано прагнуть засвоювати українську мову ті, хто має на меті пов’язати своє життя, інтелектуальне зростання і професійну кар’єру з Україною в цілому, не лише зі своїм регіоном, а особливо з її політичною та ідеологічною сферою. Це, мабуть, єдине, що зараз за- галом сприяє підвищенню цінності української мови. Та й то, до певної міри. Гуртки інтелектуалів — істориків чи публіцистів, журналістів та аналітиків, які вже сформувалися в Україні, якщо прагнути туди потрапи- ти, іноді підштовхують людину до вивчення української мови. Не лише з прагматичних міркувань, але скоріше тому, що саме в їхньому середовищі найбільше рефлексії з приводу української ідентичності. Характерно, що такі гуртки у громадянському суспільстві (я чомусь маю ідеалістичне переконання, що воно таки існує в Україні) і є засновниками мод у бага- тьох сферах громадського життя та громадської думки. У багатьох, але не у всіх.

Для того, щоб підвищити статус, значущість мови в суспільстві, як і на міжнародному рівні, по суті потрібно творити вартісний інтелектуальний продукт, сформований засобами саме української мови. Це можуть ро- бити інтелектуали, але стати інтелектуалом, у тому числі українським, сьогодні неможливо, не долучившись до світових (читай — європейських) інтелектуальних здобутків. Долучаючись до них, інтелектуал зазвичай використовує іноземну мову, можливо, маючи на меті згодом донести ці здобутки для своїх співвітчизників вже своєю, українською мовою. Але таке донесення може не реалізуватися в силу багатьох причин, що їх іноді називають «людським фактором». Наприклад, всі ці інтелектуальні цінності можуть, що називається, «поглинути його», у нього може не вистачити сил, бажання, часу розмінюватися на їхню популяризацію. Та й взагалі така діяльність може здаватися йому безнадійною справою, негідною витрати власних обмежених ресурсів, а те, що раніше він вважав своєю батьківщиною, після знайомства з «блискучою цивілізацією» поч- не здаватися йому «безпросвітним селом», куди йому зовсім не захочеться повертатися. Є багато мов, значно більш придатних для самовираження інтелектуала, таких, які дадуть йому можливість бути почутим серед світової інтелектуальної еліти. Щоб висловлювати свої значущі ідеї українською, інтелектуал повинен зробити важливий особистісний морально-етичний вибір, будучи свідомим того, що такий вибір може поставити його в ситуацію багатьох незручностей, звузити його потенційні можливості. Якщо професія нашого інтелектуала лежить у площині гуманітарних наук, тобто пов‘язує його з певним ідеологічним або політичним дискурсом, то можна сподіватися, що такий вибір в перспективі буде певним чином винагороджений, але якщо ж, він, скажімо, фізик (а, може, фізики й не бувають «інтелектуалами», хтозна?), то йому взагалі немає ніякого сенсу писати свої монографії реліктною українською. Україномовність для та- кого інтелектуала стане по суті жертвою, свого роду подвижництвом, яке, можливо, ніхто й не оцінить, і яке ніколи не буде винагороджено у вимірі цінностей, прийнятних у суспільстві споживання. Такий інтелектуал ризикує стати невизнаним пророком у своїй вітчизні. До того ж це буде вибір на користь чогось такого, про що ніхто в сучасному глобалізованому світі не може з упевненістю сказати, що воно того варте. Такий вибір, як ми всі розуміємо, нелегко зробити. Відтак хто може звинувачувати людину у тому, що особисте щастя та особистий успіх вона, як правило, цінує вище за благо якоїсь ефемерної батьківщини? Ніхто. Особливо в епоху кризи метанаративів.

Власне, все це ще раз підкреслює значущість, актуальність для сьо- годення ліберальної інтерпретації громадянства (Ю.Хабермас). На по- чатку ХІХ ст., незадовго після Великої Французької революції, відомий ліберал Бенжамен Констан критикував республіканську (арістотелівську) інтерпретацію і писав: «ми вже не можемо користуватися свободою древніх, яка полягала в активній і постійній участі у колективному здійсненні влади. Наша свобода має складатися зі спокійного користування особистою незалежністю. …На сьогодні… загубившись серед натовпу, індивід не помічає свого впливу… в загальній справі… Звідси випливає, що ми більше, ніж древні маємо бути прив‘язані до особистої незалежності. … Мета сучасних людей — безпека приватної сфери, і свободою вони називають гарантії, що їх забезпечують особистим інтересам певні інститути» .

Боротьба між українською та російською мовами сьогодні — це бо- ротьба міфів. І хоча за ними не стоїть нічого, крім ідеологічних спекуляцій, вони, як і будь-які міфи, конструюють колективні ідентичності. Але вони не конструюють ідентичності індивідуальні. Ось чому на особистому рівні мовне питання вирішується значно простіше: мова не заважає ба- жаючим порозумітися. Власне, мова дуже опосередковано пов‘язана з патріотизмом. Так само, як і традиційна етнічна культура, яку в сучасному урбаністичному світі навряд чи вдасться зберегти. Патріотизм — не стільки ідентифікація себе з якоюсь мовою і культурою, скільки готовність сприяти благу спільноти людей, серед яких тобі випало жити. В основі патріотизму лежить розуміння, що від блага цієї спільноти залежить і твоє особисте благо. Такий патріотизм реалізується насамперед у приватній сфері. Він є результатом особистого морально-етичного вибору людини і невід‘ємною часткою її загального морального обличчя. Моральність підштовхує до налагодження конструктивних соціальних зв‘язків, консолідуючих окре- мих людей, які перебувають у безпосередній близькості, і таким чином в кінцевому рахунку сприяє благу всього суспільства. Відтак патріотизм — це категорія етики, а не ідеології. Він лежить у площині свободи особистості, а не свободи спільноти.

За ліберальним тлумаченням стоїть більш глибока істина ще й тому, що саме приватне життя дозволяє людині робити власний моральний вибір, тоді як причетність до спільноти часто позбавляє такої можливості. Мораль спільнот — інша, ніж мораль особистостей. З якоїсь точки зору вона може виглядати й зовсім неморальною. Відтак патріотизм особистості часто виглядає значно конструктивнішим, та й менш радикальним, ніж патріотизм «народу».

Та що таке український патріотизм — любов до «світанкового краю вишневих садків»? віра в те, що «без верби і калини нема України»? свят- кування «великого християнського свята Івана Купала»? Що робить нас більшими патріотами своєї країни — щорічне ходіння з Вертепом чи чес- не сплачування рахунків за комунальні послуги, особливо коли їх все важче і важче сплачувати? Наскільки важливо, врешті, якою мовою ми розмовляємо, якщо жити все одно разом, в одній державі? Мабуть…

От я і скотилася до дешевого моралізаторства.

Хоча, звичайно, патріотизм можна виражати і через мову (я сама його так виражаю), і через любов до національної культури. Але пророкові українського етнокультурного відродження слід пам‘ятати, що за ним ніхто не піде і йому ніхто не повірить, якщо його імідж як особистості, його власна людяність (особливо чесність та послідовність) не будуть ви- кликати довіри, якщо сам він не буде «хорошою людиною». Логіка ідеї ще не робить цю ідею самоцінною. Потрібна емоційна довіра до пропаганди- ста цієї ідеї. Цінність ідеї в очах людей невід‘ємна від цінності її носія. Скільки б нам не нагадували, що ми «козацького роду», дале- ко не всі українці сьогодні пишаються своєю батьківщиною. Ну що ж, не ми для держави, а вона для нас. Так само, не ми для мови, а вона для нас. «Все на світі можна вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину», — писав колись В. Симоненко. Але стародавні римляни (ще одні справжні європейці) говорили інакше: «Ubi bene ibi patria» — «Де добре, там і батьківщина». Історичний досвід свідчить про те, що нерідко приватні інтереси, як і особисті права, справді мають пріоритет над пра- вами та інтересами спільноти. Але для того, щоб реалізувати ці особисті права, необхідно спершу або знайти, або все ж таки створити власну спільноту, в якій це можна буде робити. І наскільки ми долучаємося до будівництва такої спільноти, батьківщини, в якій, нам хочеться вірити, колись таки буде добре — це результат лише нашого особистого вибору. Тут якраз є достатньо простору для індивідуальної творчості та особистої відповідальності за конструктивність тих соціальних зв’язків, які ми творимо.

Вже давно відомо, що в суперечках народжується не істина, а догма. Але мало хто знає, що істина народжується в любові. Як і сказано: «Люби свого ближнього як самого себе» (Мт. 22:37). Легко любити «дальніх» (зокрема, багатих американців або таких рідних «русских»), а от любити ближніх, особливо якщо вони говорять іншою мовою — російською або українською — важко. Ну, власне, важко не значить неможливо. Головне, щоб людина була хороша. Може, для того, щоб стати хорошими українцями, нам спер- шу треба спробувати стати хорошими людьми?..

2013-05-06 15:38:44

Леонід
україна, Полтава
і все ж Ваша рефлексія щодо Ю.Хабермаса (республіканської й ліберальної ідей) по відношенню до Сходу й Заходу України методологічно помилкова. Вона, можливо, правильна для цивілізацій західного типу. Але не для ситуації в Україні. Для пояснення ситуації в України більше підходять геополітичні моделі (Хартленд-Римленд; співвідношення між телурократичними й таласократичними моделями ментальності). А так... території, які розташовані на стикові кількох цивілізацій, формують цікаву самобутню маргінальну культуру,іноді народжують геніїв, які, в тім творять на іншому культурному просторі. АЛЕ ніколи на тривалий час на такій нериторії не може сформуватися сильна держава! Співвідношення між тяжіючим до телукратії Сходом і до таласократії Заходом в геополітичному відношенні можуть призвести до капіталяції одного чи іншого. або ... відокремлення новими кордонами...

2012-03-04 20:12:56

Сергій	hurtom.com
Україна, Бердянськ
Дякую, файна стаття.

2012-03-04 20:12:43

Сергій	hurtom.com
Україна, Бердянськ
Дякую, файна стаття.

Поля, отмеченные * звёздочкой, необходимо заполнить!

Ваше имя*
Страна
Город*
mailto:
HTTP://
Ваш комментарий* Осталось символов