Интеллектуально-художественный журнал 'Дикое поле. Донецкий проект' ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ Не Украина и не Русь -
Боюсь, Донбасс, тебя - боюсь...

ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНО-ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ ЖУРНАЛ "ДИКОЕ ПОЛЕ. ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ"

Поле духовных поисков и находок. Стихи и проза. Критика и метакритика. Обзоры и погружения. Рефлексии и медитации. Хроника. Архив. Галерея. Интер-контакты. Поэтическая рулетка. Приколы. Письма. Комментарии. Дневник филолога.

Сегодня воскресенье, 23 сентября, 2018 год

Жизнь прожить - не поле перейти
Главная | Добавить в избранное | Сделать стартовой | Статистика журнала

ПОЛЕ
Выпуски журнала
Литературный каталог
Заметки современника
Референдум
Библиотека
Поле

ПОИСКИ
Быстрый поиск

Расширенный поиск
Структура
Авторы
Герои
География
Поиски

НАХОДКИ
Авторы проекта
Кто рядом
Афиша
РЕКЛАМА


Яндекс цитирования



   
«ДИКОЕ ПОЛЕ» № 9, 2006 - СВЯТЫЕ ГОРЫ

Кравчук Олекса
Крилова Олена, Рачинська Мирослава, Исмагилов Саид, Платонова Наталья, Дмитриева Наталья, Косенко Анна, Скубко Леся, Меркулова Анна, Герасимчук Татьяна
Украина
Львов

Территория любви

Школа духовного лидерства


ПОДОРОЖ

    Сама ідея літнього табору у Криму приваблювала хоча б тим, що можна побачити море і поніжитися на сонечку, а думка саме про табір „Школи духовного лідерства” відступала десь на другий план, тим більше, що рік був доволі напружений. І вирватися з кам’яниць Львова дуже хотілось.
    Потяг поволі дряпався через всю Україну. Переїзд, переїзд, вокзали, марнота, чай, горілка, базари, фрукти і доволі музично ритмічне хропіння галичан, яким уві сні марились кримські пейзажі, чарівні жінки і мужні чоловіки. Так, сонно мріючи, спливала дорога до Сімферополя. Мені дуже хотілося зустрітись (і яка вона буде зустріч?) з друзями із Донецька, з Ігорем Анатолійовичем Козловським – великим майстром мистецтва жити, з друзями з Києва, і ті солодкі мрії і марення ледь-ледь отруювала думка, що там будуть і наші Курбасівці. Не те щоб я їх не любив, але за рік щоденної праці я би волів би якомога більше за ними скучити.
    А тут ще Кучинський сказав, що має приїхати курс, і як каже мій дуже добрий знайомий  „... тіда-ріда, тіта-ріда, тіда-ріда, да ...” – тобто все спочатку, і знову робота. Але, слава Богу, Володя сказав, що лише пару днів вони будуть в таборі і підуть деінде разом з ним  собі працювати над Шекспіром, і можна буде знову без докорів сумління віддатись лінощам і розмірковувати над цим словом – „відпустка”.
    Сімферополь, сонце. Ліниво-курортний Стефанов і мрійливо-гордий Водічев, сповнені почуттям обов’язку, зустріли мене і дівчат з училища культури (які також їхали в табір), з іронічним поглядом галичанина, який за пару днів на морі встиг трішки підгоріти, розслабитись, поїсти фруктів, попити вина. І от саме в цей момент я подивився на себе блідого та змученого, але десь в глибині душі жевріла мрія: „... нічого, нічого, через пару днів я також буду загорілий, гордий і дружньо-зневажливо дивитимусь на оточуючих, тобто буду „справжнім Кримським галичанином ».
    Ми сіли в автобус і через пару годин були в Судаку, де з натовпу місцевих мешканців вигукувалось в повітря „квартири, долари, рублі...” Водічев дуже швидко, всього за пару днів, в Криму став подібний на турка, єврея, індуса разом взятих в одній особі. Філософськи замріявшись, він сказав: „Вечором побачимось,” – і розтанув у натовпі кримсько-татарського населення. А ми вирушили зі Стефановим в селище Куд-Лак (стародавня назва Веселого). Дуже довго шукали цей табір, який нарешті виявився кількома будиночками на березі моря, що сперлися догори.
    Донеччан ще не було. Стефанов повільно поплентався на море думати, мріяти, медитувати, а я сів в засідку при дорозі очікувати автобус з друзями з Донецька, за якими я так скучив.

АВТОБУС

    Серед виноградників, ліниво купаючись в кримському мареві, наближався автобус, до неможливості набитий донеччанами, разом з моїми дітьми, моєю дружиною, берімбао (афро-бразильський  музичний інструмент), речами, їжею. Все це нарешті зупинилось, і люди почали відділятися одне від одного, втомлено-мрійливим поглядом озираючись на гори, море і на мене.
    Нарешті вийшов Ігор Анатолійович Козловський, людина, яка не тільки мені, але і багатьом зробила стільки доброго, багатьом допомогла відчути свою міць, свою природу. І саме ця сила привела мене сюди, на зустріч. Ми зустрілись, всі, хто приїхав: студенти, викладачі, гончари, артисти і просто рідні люди...

РАНОК, АБО НАШІ СВІТАНКИ

    Шоста година ранку. Москалі вже повставали, але перед ними прокинувся Козловський. Його фігура командира виділялася з навколишньої природи міццю і великою любов’ю до Всього, що його оточувало, і тому все оточуюче тягнулося до нього, а серед них і ми, мляво прокидаючись, плентались на берег моря, де чекав Він, Майстер. „Йога” –  скільки в цьому слові для серця кримського злилось! З нашими тілами Він виробляв таке, що дехто ніколи не думав про себе, що здатен на все це, в тому числі і я. Так що наступним ранком і всією рештою ранків я зрозумів: мені треба приєднатися до групи, яка бігає в гори, що наполегливо скеровує Микола Плаксін. Тим більше, це була та благодатна мить, коли я зміг залишати всіх Курбасівців разом зі своїми дітьми і дружиною „на розтерзання” Ігорю Анатолійовичу Козловському, а сам разом з Миколою і іншими подібними до мене скакав як „Молодий Олень” (щоб не сказати гірше) по горах, накручуючи по п’ять, шість, а може менше, а може більше кілометрів.

ЛІКАРІ

    Всі ми хворі, і всім нам треба лікуватись, але кожному по-своєму. Це зрозуміла теза, але завжди треба визначити точний діагноз – так і я думав, і так мені здавалося, доки я не зустрів і не познайомився з цілителями над цілителями – Оленою і Олександром Гриценками. Те, що ми хворі якоюсь дивною хворобою, підтвердила перша наша зустріч, коли раптом через одного з Курбасівців, а точніше – Стефанова, стало зрозуміло, що поняття щастя у кожного своє. І можливо дехто із нас абсолютно не хоче бути щасливим, бо він вже таким є. Ви спитаєте, до чого тут щастя, коли ми говоримо про лікарів. А все дуже просто. Геніальна ідея Гриценків полягає в тому, що в тілі треба виділяти здоровий початок і його активізовувати, розвивати і взагалі всіляко цьому сприяти. Щодня ми проводили в бесідах з ескулапами про здоровий і хворий початок і доходили до розуміння, що в здоровому тілі – здоровий дух, а коли дух промовляє, ти починаєш чути якісь дивні слова у своєму серці, і здається – наче музика звучить.

СТУДЕНТИ – ДІТИ НАШІ

    Наші діти мали приїхати зранку. Тато і Мама хвилювалися. Тато – Кучинський, Мама – Андрій Водічев. Так були розподілені ролі. Для себе я обрав роль дворового товариша, з яким батьки не радять товаришувати. Але Тато і я з ранку вирушили до Судака аби зустріти дітей і провести їх таємними стежками у Куд-Лак, тобто Веселе. Під спекотним кримським сонцем Тато з „дворовим товаришем” чекали дітей шість годин. Нарешті, не зустрівши студентів, ми вирішили повертатися назад, і тут на дорозі, в розпеченому повітрі, з нічого матеріалізувався автобус, зупинився і з нього повільно, озираючись навколо переляканими очима, ледве рухаючись, з’явилися наші діти. Я було кинувся до них, але Тато власним рухом зупинив мене: „Подивимося, що вони будуть робити.” А вони своїми поглядами нишпорили  по кримсько-татарських обличчях, які їх оточували з дикими криками: „квартира у моря, долари, дешево...”
    Ці дитячі очі, які не можливо забути, шукали в цьому натовпі знайомі риси Тата і Мами. А Тато сидів в засідці, медитував. Аж раптом з’явився останній перевізник до Куд-Лаку, і ми, схопивши дітей, вирушили в табір. Діти втомлено дрімали в автобусі, їм марився відпочинок, і вони не знали, що їх чекає: виснажливі тренінги, чудернацькі лекції, безсонні ночі, весела чайхана, а декого – муки першого кохання.

АКТОРСЬКІ ТРЕНІНГИ

    Господи, я думав, що скінчилось там у Львові, що я не побачу жодного актора, режисера, монтажувальника, директора. Але на все Воля Твоя! І почалось. Я не буду писати про тренінги, це не цікаво, але я говорити буду про перше кохання, яке викликало саме ці тренінги, і яке батьки, як правило, не хочуть визнавати, мовляв захопленість, минеться. А не минулось, а завагітніли закохані діти, тобто Донеччани. Вже пізніше: минувся табір, осінь настала, а вони в Донецьку самі ведуть тренінги. „Нащо їм це? Для чого?” – запитували батьки. А вони собі  і досі займаються, і кличуть до себе коханого – галичанина: „Приїдь! Приїдь! Подивись, яка дитина твоя, як на тебе схожа! Чом не їдеш? Може з кимось іншим любаски завів...?”
    А у відповідь тиша, яка породжує надію, що „якщо виживе дитина буде здоровою і міцною ”. Одним словом, На Все Воля Божа!

БОЙОВІ МИСТЕЦТВА

    П’ята година вечора. Ігор Анатолійович чекає на пляжі найміцніших і найсильніших, хто виявив бажання займатися kung-fu. Нас було четверо: двоє дівчат, які до кінця не розуміли, що це слово означало, про що свідчив їх вишуканий макіяж, яскравий манікюр і модні джинсові костюмчики за останнім криком моди, і ми двоє, я і Микола Плаксін, які добре розуміли куди потрапили, намагались тримати посмішку через все тренування, ледь не втрачаючи свідомість. Все це відбувалось під чарівний спів ірмосів, які нам постійно нагадували в цій запеклій боротьбі із самими собою, чим закінчується життя. Так минали наші дні в зміцненні Духу і тіла.

НА ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО

    Раніше за всіх це зрозуміла Олена Крилова (моя дружина і мати наших дітей).  Мабуть все це вона зрозуміла ще в далекій Галичині. Тому вона намагалась нас тішити читанням Біблії, а точніше текстом останньої книги „Одкровення Іоанна Богослова”.
    Ігор Анатолійович скерував наші думки, розмірковуючи над часом написання цієї Великої книги, її образами і метафорами. І тут я озирнувся, побачив весь табір, який затаїв дихання, всотував кожну думку Козловського, а дехто просто нагло конспектував, намагаючись збагнути  незбагнене. Пізніше ці бесіди почнуть формуватись в театральну форму. До речі, цей шлях і досі триває.

НАШІ ВЕЧОРИ І НОЧІ

    О ці південні вечори, о ці південні ночі! Зорі, море, вогнище, пісні. І мої любі Галичани, які під владою чарівних ночей перетворюються на розкутих італійців, запальних грузинів, гарячих латиноамериканців. Ці незабутні вечірки і вечори поезій, наші рідні пісні, коли під ранок їх співає не тільки весь табір, але навіть навколишні татари підхоплюють слова гуцульських і лемківських пісень. Місцева чайхана перевантажена студентством, яке під шелест нічних хвиль, солодко потягуючи кальян, розмовляє про мистецтво, цілується і іронічно позирає у бік аскетичних Стефанова, Водічева і Кучинського, які в своїх довгих спальних мішках, вмостившись на пляжі, нагадують лінивих тюленів, котрі дрімають в очікуванні ранку. А я, як зразковий батько і сім’янин, повертаюсь в лоно сім’ї, в маленьку кімнатку дерев’яного будиночка, що підпирає велику гору.

ВІД’ЇЗД

    Донеччани, Кияни, Львів’яни, їх діти, речі, сувеніри – все це було завантажено в автобус, який поволі віддалявся від моря, лишаючи на березі групу студентів, які розгублено приховували сльози прощання за спиною один у одного. Навколо них метушився Андрій Водічев, втішаючи їх думками про високе і вічне. Кучинський з посмішкою Мони Лізи медитував  в стороні. І нарешті Курбасівці зникли і розтанули десь там вдалині на березі Криму.

Олекса КРАВЧУК  
ЛЬВІВ
  





    Олена Крилова:
    - Для чого ми народилися?  Це питання повстає перед нами кожного дня. Іноді вдається його не помітити і зайнятися побутом – вирішенням своїх матеріальних потреб, інколи захопитися обсмоктуванням політичних питань – ніби ми щось вирішуємо в долі нашої країни, а іноді взятися за творчість і творити, творити забувши про все на світі, а питання висить, червоніє, набухає, давить на мозок. І якщо вдається про нього забути, то деякий час легко і радісно жити, але потім тебе охоплює неспокій – ніби ти щось забув, дуже важливе, і народжується в тобі енергія незадоволення собою, життям, оточуючими, і ти дивуєшся, що сьогодні тебе чіпає та дратує те, на що ти вчора не звертав уваги. А це воно!

    Мирослава Рачинська:
    - Протягом життя даються нагоди розпізнавати прояви Божого Промислу. Він явно дає чути, що Він зацікавлений в нас, що опікується нами і проявляє Свою Любов, даючи нам наші власні, на перший погляд дивні, шляхи. Бачу щастя у пізнанні Божого Задуму і реалізації, що стається через любов. Мабуть, першою наукою для нас має бути наука любові. Це – ключ до повноти життя в сучасному світі, коли існуєш здебільшого в режимі вибору, частого перетинання з іншими людьми, паралельно переслідуючи власні цілі.

    Саид Исмагилов:
    - Я татарин. Моя кровь – гремучая смесь булгар (казанские татары) и мещяр (бывшие степняки-кочевники)... Больше всего меня привлекает арабо-мусульманская культура, ислам и татарская история и культура. Это мое, кровное. Для достижения поставленной цели я почти выучил пять языков: украинский, татарский, русский, арабский и английский. Мои друзья восторгаются английским языком, мне же он кажется полной неразберихой. После того, как я выучил арабский язык с его строго-математической грамматикой, где нет ни одной лишней буквы, никак не могу понять английский, в котором слово читается совсем не так, как пишется...  Часто мне бывает жаль, что татарский язык расстался с арабским шрифтом и перешел на латынь и кириллицу. Мне кажется, что мистика звука находит свое выражение в арабском каллиграфическом письме, непревзойденным образцом которого является текст Корана. Люблю читать Коран, он переполнен тайнами Божественного смысла в каждой букве, каждом символе...
    Сжатый, исполненный намеков, эллиптический стиль Корана совершенно не похож ни на Ветхий, ни на Новый Завет. В одной-единственной суре зачастую содержатся разные ритмические модели, внезапные переходы от первого к третьему лицу, столь же резкие перемены темы, словесные и ритмичные отражения сказанного прежде или того, что еще предстоит высказать. Конечная рифма часто встречается в связных отрывках, но строфы не совпадают с арабской поэтической метрикой и не являются поэтичными. Не представляют они собой и прозу. Глубину и разнообразие аллюзий и в звуковом и в смысловом отношении нельзя отобразить в переводе, тем не менее, ценность их осознают даже незнакомые с арабским языком при одном лишь прослушивании записей чтения Корана.

    Наталья Платонова:
    - Занятия арабскими танцами стали закономерной случайностью в составе проекта «Школа духовного лидерства». Очень уж хорош был антураж: море, солнце, мягкий песок…танцующие женщины… звенящие монеты. Участницы начинают с неуверенных движений, тела скованы, глаза блестят… Но мелодичные арабские напевы плывут над морем и увлекают за собой…И уже на второй-третий день тела вторят волнам, возвращая телам природную грацию...

    Наталья Дмитриева:
    - Рисунок, как и танец, не имеет границ: он всем понятен (или не понятен) без перевода. Странный вопрос: «Что вы хотели сказать своей работой?» и, как вариант, «Что тут изображено?», - ставит меня в ступор. Что хотела, уже сказала. Язык красок и линий на язык слов почти не переводим.
    Но и Любовь границ не имеет. Ее язык понятен без слов тому, кто любит, и кажется бессмысленной смешной чушью тем, кто наблюдает, не переживая. Любовь вечна, и в то же время формы ее всё время меняются. Рисунок так же менял и материалы, и формы, но был с тех пор, как человек освободил руки.
    Рисунку, как и Любви, не важно пространство и время, социальные рамки. Именно в Рисунке, Любви мы находим некий другой мир, который нас привлекает и манит. Здесь – стремление человека освободиться от всех ограничений и просто быть собой, просто быть.
    Да, рисунок – это иллюзия не меньше, чем вся наша жизнь. Но иногда он способен собрать в целое автора, графический (живописный) текст и зрителя, и хотя бы на короткое время мы будем едины, не станет границ между «я» и «другим», мы вернемся домой.

    Анна Косенко:
    Кто они? Их глаза соединяются со звездами млечного пути и устремляются в бесконечность, их сердца отмечены особым знаком – Любовью.
    Кто они? Путники, избранные от начала… те, что идут по дорогам бытия к Сердцу мира, от себя к себе.  Они путешествуют по бесконечности миров, отсекая то, что не относится к реальности, и постигают тонкости Пути.  Из века в век они проходят по странам и континентам, впитывают новые вкусы и ароматы, проживают сотни жизней, постигают искусство жизни – arte vitae.
    Их ведет сквозь множество теней тот, одно из имен которого – Рисующий Прожилки На Ладонях Мирозданья. Он собирает в вечности тех, чьи сердца затрепетали, услышав о Тайне.  Он открывает иные смыслы слов и учит читать Знаки Дороги. Они теперь знают, что жизнь – это любовь.
    Они знают и то, что каждый живущий, выбирает свою степень участия, в процессе жизни. Человек каждый день рождается в материальный мир и от  выбора направления усилий зависит то, как он его проживет.

    Олекса Кравчук:
    - Довіра до себе дуже важлива, навіть якщо виникають хиби, або помилки, довіра до іншого – прояв любові, який чистить простір і створює моноліт, єдиний простір, де ти є частиною всього, Всього сущого, а це все навколо тебе, це і є Твій відбиток, віддзеркалення або ти сам. Зв’язок єдиного з Провідником (майстром, учителем) в будь-чому є один твій намір. Іноді наміри невиразно формуються в незрозумілу і неясну думку, тоді більш сильнішими стають провокації спокус згортання енергії, і наступає період мороку. Думки, якими не були б вони привабливими своїм розслабленням, щезанням, це завжди сон, зупинка, тільки думка, якою б вона фантастичною не була, тільки її образ має силу, цей образ – це завжди майстер, його енергія, яка є орієнтиром і маяком, дає рух.
    Як тільки чуєш цей чистий звук, ясно розумієш для чого ти рухаєшся і куди, будь-яка життєва ситуація є для тебе майстер-класом, а камертоном в ній – енергообраз Майстра, бо ця вібрація чиста і вона прагне до ідеального та виводить на світло твій чистий задум, намір в будь-якому сюжеті, історії Цей зв’язок є дуже важливим. По-перше, він дозволяє постійно лишатися учнем, а це дуже важливо, постійно збивати наріст  псевдознань, як зайвий баласт і намагатися слідувати за тим, хто веде, постійно бути в русі. Тоді простір починає набирати зовсім іншої, досі незнаної краси, і виникає таке відчуття, що матеріальне формується навколо тебе і допомагає тобі своїм захопленням тобою, іншими, життям. Тоді світ формується від твого світогляду, і в цьому відіграє дуже важливу роль зв’язок з майстром, точніше провокації майстра, які є мотивацією до дії.

    Леся Скубко:
    Когда это началось, никто не помнит, но в человеческих сердцах это будет жить вечно… Давным-давно появился на свете Великий Иной. Никто не знает, из каких далёких миров он пришёл, и за  какие неведомые горизонты лежит его Путь. Нет у него Имени, т.к. он постиг тайны всех имён, а сам давно стал тайной, и нет у него дома, т.к. весь мир давно стал ему домом. Но люди назвали его Певцом Любви. Он – вечный странник, пилигрим человеческих судеб. Собрав все свои сокровища в сердце, путешествует он по дорогам и мирам человеческих душ, исцеляя их, наполняя светом, вечной музыкой Любви и особым состоянием открытости всему Мирозданию. Рассказывает он людям об одной Великой тайне… Имеющий ухо, да услышит...
    В начале было Слово, а значит, вначале был священный звук. Господь задумал творение и, осуществляя свой замысел, – пел. Всевышний пропел этот мир,  сотворил его звуком. Вместе с дыханием Господа в сердце каждого влилась Его божественная песня.  7 дней творения, 7 видимых ветвей на Древе Жизни, 7 ступеней лестницы Иакова, 7 дней недели, 7 нот, в которых звучит всё Мироздание. В этом великом даре Господь явил Себя миру. Звук – это живая божественная энергия, бесценный дар Всевышнего  миру и человеку. Мелодия этой Изначальной Песни эхом отдаётся в крови, напоминая каждому о его предназначении вернуть этот дар, умноженный на любовь своего сердца.  А значит, человек должен неустанно трудиться, возводя из своего тела стены Храма, а из сердца создавая Святая Святых, чтобы возложенная туда Песнь, обретя крылья, смогла соединить душу маленькой вселенной с душой её Создателя.  И тогда всё Мироздание замрёт,  хоры ангелов на Небесах смолкнут в немом почтении, слушая пение сердца человеческого…, и человек вновь обретёт потерянный Рай.

 

    Анна Меркулова:

                Буду ждать,
                Научившись слушать сердце,
                Прислушиваясь к отголоскам истины.
                И не нужно страдать,
                Подойдя к приоткрытой двери,
                Что открыта для всех, кто откроется свету.

                Не стоит бежать вперед,
                Капля времени найдет тебя сама,
                Караван сомнений мимо пройдет,
                Любовь растворилась в сердце твоем,
                                      ему не ведома тьма.





    Татьяна Герасимчук:

                Закрыв лицо ладонью смуглой,
                Ты можешь ощутить прибой
                И звезды на вечернем небе,
                И силу ветра над водой

                Соприкасаясь с камнем силы,
                Ты гладь, подточенной водой,
                Берешь и прижимаешь веру,
                Давно оставленною мной.

                И смотришь ты на лучик света,
                Что был оставлен тем дождем,
                Когда ты веришь в мудрость эту,
                Тогда становишься лучом.



КОММЕНТАРИИ
Если Вы добавили коментарий, но он не отобразился, то нажмите F5 (обновить станицу).

Поля, отмеченные * звёздочкой, необходимо заполнить!
Ваше имя*
Страна
Город*
mailto:
HTTP://
Ваш комментарий*

Осталось символов

  При полном или частичном использовании материалов ссылка на Интеллектуально-художественный журнал "Дикое поле. Донецкий проект" обязательна.

Copyright © 2005 - 2006 Дикое поле
Development © 2005 Programilla.com
  Украина Донецк 83096 пр-кт Матросова 25/12
Редакция журнала «Дикое поле»
8(062)385-49-87

Главный редактор Кораблев А.А.
Administration, Moderation Дегтярчук С.В.
Only for Administration