ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНО-ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ ЖУРНАЛ "ДИКОЕ ПОЛЕ. ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ"

Поле духовных поисков и находок. Стихи и проза. Критика и метакритика. Обзоры и погружения. Рефлексии и медитации. Хроника. Архив. Галерея. Интер-контакты. Поэтическая рулетка. Приколы. Письма. Комментарии. Дневник филолога.

Сегодня понедельник, 13 ¤нвар¤, 2025 год

    …Донедавна вважалося, що траґедія національного аванґарду полягає у наглому зупиненні цього радикального мистецького руху на його революційному злеті десь при початку ХХ століття. Що, будучи зметений пролеткультівським режимом, він розчинився у дрібнобуржуазній стихії радянського обивателя, яка й стала угноєним ґрунтом для комуністичного майбуття. Відповідно цьому, не надто рипалися досліджувати таку «революційну» діялектику.
    Але кожному новому досліднику аванґарду в Україні колись-таки стає «за державу обидно», і він заходиться заново перевіряти неструнку алґебру ідеолоґічних побудов. Саме у такий спосіб, у неадекватному геть усім революційним зрушенням Донецьку з’явилася моноґрафія А.Білої «Український літературний аванґард: пошуки, стильові напрями», яку вірніше було б назвати Біблією Українського Аванґарду, не менше. При тому дослідницький ґрадус авторки відповідає найсучаснішим вимогам літературознавства, ґрунтуючись, хоч як дивно, на клясичних засадах революційної комунікації. Якось в Цюріху Ленін закинув одному дадаїсту, що людина, мовляв, мусить бути такою ж радикальною, як і сама дійсність.
    Здається, лише Анні Білій сьогодні це вдалося, і в її «реальному» дослідженні на півтисячі сторінок не бракує смачних розділових назв на кшталт «Футуризм плюс урбанізація всієї країни», «Конструктивізм з людським обличчям», «Розтрачений дух експресіонізму», «Сюрреалізм: дві версії, дві епохи» та інших інтерпретаційних концептів, в яких зійшлися: фрейдистський і марксистський дискурси, маскулінне й фемінне, дендізм і масовість, екзотичне й психолоґічне, стадіяльне й антисимволічне та всяка інша безперечна полістилістика. М.Семенко і Л.Курбас, М.Йогансен і В.Поліщук, В.Стефаник і Б.-І.Антонич, І.Костецький, Е.Андієвська, Ю.Тарнавський і далі з усіма зупинками на перехресних станціях аналітичного аванґардизму.
    Здавалося б, якщо це насправді так весело й транзитно, то чому це вперше в Україні – так переконливо й повно? Ні, до А.Білої на вітчизняний аванґард рефлексували М.Сулима, Д.Наливайко, Г.Вервес, С.Павличко і Г.Черниш, а в діяспорі – О.Ільницький та М.Шкандрій, але ніколи ще в українській науці аванґард не досліджувався саме як дискурсивне явище. Не було й подібних до праці А.Білої системних досліджень в цій галузі. Хіба що, як завжди, – в Росії, де маємо історико-літературні спроби В.Маркова, Н.Харджієва, М.Мейлаха, А.Крусанова. Загалом «постання аванґарду в літературах колонізованих країн, в яких слово розглядається не як художній матеріал, а як матеріал націотворчий, є проблематичним», – делікатно натякає А.Біла. І саме це й є тією лопатою, якою в Україні віддавна зарито будь-яку стилетворчу проблему!
    Революція тем в українському літературознавстві завершилась, як знати, декадансом – стійким спротивом офіціозу довколишній червоно-аферистській реальності при зовнішньому ідеолоґічному конформізмі. Інтерпретаційне мистецтво закінчилось, натомість розпочалась майстерність і дрібні ремісничі радощі. «Незважаючи на те, що «ліві» напрями, породивши у 1960-70-х роках поп-арт, соц-арт, різноманітні види кінетичного мистецтва, міцно увійшли у наше життя – завдяки рекламі, театру і кіномистецтву – дивується А.Біла, – дотепер «малозрозумілим» для пересічної людини лишаються супрематичні роботи К.Малевича, картини М.Дюшана і П.Мондріана». Що ж тут дивного? «Мнимый авангард – кому он служит?» – оприлюднив свого часу друг радянського народу Д.Олдрідж статейку в журналі «Коммунист», і всім малоросійським дослідникам стало набагато легше.
    Адже чому нашим літературознавцям у всі часи було складно дзвонити за аванґард? Тому, що, як і будь-яке «буржуазне» явище, це вимагає певних літературознавчих зусиль, несумісних з вимогами АН України. Виявляючи ознаки «живого» життя в аванґарді, офіційний представник науки знаходиться по той бік усіх «неживих» інституцій з конвенціями. Але щоби засвідчити право на існування цього «життя», він змушений маркірувати його в категоріях тієї самої, давно віджилої інституції. Причому не конче імені Т.Шевченка. Ось почав же безумний аванґардист Татлін писати під старість солодкаві натюрморти з пейзажами, а монстри соцреалізму в нашому літературознавстві так само скотилися з висот своїх ідеолоґічних машин у затишні болітця компаративістики, і нічого!
    Тож аванґардистська динаміка, як бачимо, назагал інституційна, і знаний російський скептик Б.Ґройс уподібнює її дослідника до авантюриста часів колоніялізму – це бунтар і заколотник, за яким плаче шибениця, але який, зрештою, служить короні. На щастя, сьогодні корона обміняна на однойменну марку шоколяду, і український аванґард вкотре визначує чорну діру в цілісності малоукраїнського індивідуума.

����, ���������� * ���������, ���������� ���������!

���� ���*
������
�����*
mailto:
HTTP://
��� �����������* �������� ��������