Интеллектуально-художественный журнал 'Дикое поле. Донецкий проект' ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ Не Украина и не Русь -
Боюсь, Донбасс, тебя - боюсь...

ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНО-ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ ЖУРНАЛ "ДИКОЕ ПОЛЕ. ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ"

Поле духовных поисков и находок. Стихи и проза. Критика и метакритика. Обзоры и погружения. Рефлексии и медитации. Хроника. Архив. Галерея. Интер-контакты. Поэтическая рулетка. Приколы. Письма. Комментарии. Дневник филолога.

Сегодня среда, 18 июля, 2018 год

Жизнь прожить - не поле перейти
Главная | Добавить в избранное | Сделать стартовой | Статистика журнала

ПОЛЕ
Выпуски журнала
Литературный каталог
Заметки современника
Референдум
Библиотека
Поле

ПОИСКИ
Быстрый поиск

Расширенный поиск
Структура
Авторы
Герои
География
Поиски

НАХОДКИ
Авторы проекта
Кто рядом
Афиша
РЕКЛАМА


Яндекс цитирования



   
«ДИКОЕ ПОЛЕ» № 6, 2004 - КРУГИ НА ЗЕМЛЕ

Бондар-Терещенко Iгор
Украина
ХАРЬКОВ

Риба з раком

Гастрономічний дискурс в літературі общепиту


Хотелось выпить и закусить,
повторить, не стесняясь счетом,
а потом наивно спросить:
– Может быть, что-нибудь есть еще там?
Б.Слуцкий. Желанье поесть

– Вип’єм, хлопче, бо груди в Борзоконя жаль розриває. Вип’єм, закусим раками…
– А в них раків нема, – говорить Астряб.
В.Барка. Козак у «гадюшнику»


    …Рефлексувати в Україні на тему їдла й питва – марна справа і гибле діло. Дискурс тілесного низу в тутешній літературі розквітає сьогодні буйним квітом, а ось із цим – біда. «Іди в кубельце спогаду, сховайся», – пропонує В.Стус порефлексувати на тему героїчної минувшини. «И мышонок в баночку из-под шпротин / Прибежит рыдать обо мне», – відгукується звідти Л.Кисельов.
    Ні, щось там по різноманітних текстах сучасної укрлітри прозово і в риму випивають і закусюють, але щоб вирахувати у літературознавчий спосіб – як саме і скільки: цього нема.
    Або ось чому, наприклад, сталося так, що від «ананасов в шампанском» І.Сєвєряніна, «долек мандарина» Н.Гумільова і навіть «рябчиков жуй» В.Маяковського та «пятерки на тетерку» Н.Олєйнікова ми, проминувши «яєшню з салом» Є.Плужника, «харроший шашлик» М.Семенка і «пиво з раками» М.Хвильового, повернулися до «бутербродів з мастурбою» В.Цибулька в «усе той сон страшний – / Шампанське й самогон / Плюс вермут й тепле пиво» Ю.Позаяка?
    Неважко, мабуть, сказати – чому, але ж не каже ніхто… «Років із п’ять тому я написала статтю «Пристрасть та їжа: творча драма Коцюбинського, – згадувала С.Павличко. – Почали приходити гнівні листи: «Як можна!»» Справді, не можна. Ось чув, наприклад, що зважилися були в Дрогобичі на конференцію «про это» (як у Москві початку 1990-их на «Еду и питье в литературе»), попросив збірник надіслати, а прийшло натомість «Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя: поезія Петра Скунця». Треба вам Петра Скунця на сніданок?..
    І виходить, що, окрім як простувати шляхом «Русской кухни в изгнании» П.Вайля і А.Ґеніса, нічого нам з цією темою в літературознавстві й не залишається. Але, писав Т.Шевченко, «аж шум шумує у серці, як згадаєш, яку гірку випив та ще й досі п’є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серце». Не втеряємо ж його й ми, особливо тут, на теренах Дикого Поля з його традицією «банных чтений» при однойменному журналі О.Корабльова, «де серце, – як значить місцевий О.Соловей, – кров і триста грам сирого м’яса».
    Втім, навіть півкіло натужних розумувань про дискурс їжі й питва в літературі не застерігає від п’янкої дії неминучої при такій розмові інтертекстуальности. Тож згадаймо, як і в хрестоматійних російських пенатах з гастрономічною рефлексією донедавна було не дуже. Пригадується, як Лєнскій в Пушкіна випив усього лише «брусничной воды», і то на нього швидка настя напала. «Соленых рыжиков не ест, и чай ему не пьется», – пам’ятаєте? «Выпил чаю / не полегчало», – відгукнувся через століття московський мінімаліст Макаров-Кротков. Ну, потім ще Греч описував, як переїв, бідака, на обіді в Булґаріна, так що вночі «обкакался и пришлось вставать и идти мыться». У Гашека фельдкурат Кац не вставав і на ранок, розмірковуючи з похмілля, хто ж його так звечора облив, що він приклєївся штаньми до шкіряної отоманки…
    Звісно, справа не покращала й за часів общепиту. У сенсі того, що не наважувався народ широко рефлексувати на цю спокусливу тему. «Тогда я был пьяницей, всех боялся, всем льстил, – прохоплюється Ю.Олеша в «Ни дня без строчки». – Пил как никто – валялся на улице, вдруг бросил, теперь боюсь глотнуть – тоже гнусно, трус». Хоч, можливо, і правий був клясик. Адже «тут сперва запой, а после мордобой», як підказує Г.Русаков. Або і того гірше. Ось згадує, наприклад, учасник шістдесятницької школи «барачної» поезії Є.Кропивницький про художника Ф.Чернова. Мовляв, пригостили його якось на дружньому обіді келишком вина. Без задньої ж думки, повірте! Ну, той, натурально, подякував і далі вже за столом – ні-ні. А наступного дня з’ясувалося, що ударився-таки в запой, сердега, і так пропив аж до останнього дня, коли руки на себе наклав. М-да. «При входе на Олимп, – напучує С.Залигін у «Стариковских записях», – предъявляют книги, а не возы пустых бутылок». Що ж поробиш, міг би відказати йому товариш Сталін, коли «других писателей у меня для вас нет». На безриб’ї і рак риба, а в степу й хрущ м’ясо…
    Прикметно, що в українському варіянті питного дискурсу великих одкровень також не завважуємо. Наприклад, у розгнузданій тріюмфальності комункульту 1920-30-их років, де партійне п’янство було ніби як леґалізоване, все одно бракує куражу з циганами. Пили і заїдали якось приречено, потайки, здебільшого наодинці, як Хвильовий. Відомо, до чого це призводило. «Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі», – довідуємось з діяріюшу тієї леґендарної епохи. – Частенько Дніпровий напивався до того, що падав і його доводилося виносити». Навіть найсумирніші письмаки типу В.Свідзінського звірялися у схильности до епікурейства: «Багато їм. П’ю силу горілки». Патетичну ж сонату бенкетування розучували здебільшого з молодими, нестійкими бійцями пролітфронту: «А ригати ми тебе виведемо на кришу того будинку, де живе Хвильовий». Хто б не схотів? Що призводило до не менш патосних наслідків: «І тоді на ранок дивись – опохміляючись солоним огірком, і напишу на користь роботящому людові»…
    …Загалом на ранок краще нічого не загадувати, хоч саме цей, найганебніший, як писав В.Єрофєєв, час в історії рідної країни (до відкриття бакалеї) – а не застілля! – і об’єднує в єдиному слабкому пориві вселенського катарсису наш похмільний літературоцентричний люд. У вищезгаданого В.Єрофєєва снідають незнайденим з вечора пивом, у С.Довлатова – фраґментом рибки і недоїдком яблука, в І.Стоґова – склянкою теплої води з-під крану на кухні, з обов’язковою рефлексією: «Какая мерзость!..» Навіть у марґінального івано-франківця Ю.Іздрика «подвійний» з тижневого запою Леон дбайливо скидає з канапки-закусі огидні огірочки: не до них просвітленій на ранок душі абстинента в законі.
    Але це так, перегар жанру. Насправді ж душа бенкетує, вочевидь, лише у двох випадках з описом згадуваного тут гастрономічного дискурсу в сучасній українській літературі. Конспект ненаписаного на цю тему дослідження подає В.Даниленко у своєму вкрай синтетичному оповіданні «Дзеньки-бреньки», в якому весь бомонд історії письменства – від Т.Шевченка до Ю.Андруховича – п’є і закусює відповідно прейскурантові вимог тієї чи іншої епохи в Україні. Ну, а Нестор все це діло літописує.
«Шевченко засопів і твердо сказав: „Хочу сала». Котляревський почав було про секуляризацію і просвітительський реалізм, та Шевченко безпардонно перервав його промову. „Сала!» – гримнув кулаком об стіл, аж миска з холодцем, як жаба, стрибнула на Сковороду. „Обікрали Україну», – з болем у серці зіт хнув Тарас. „Та не побивайтесь ви так, – заспокоював Котляревський. – Подумаєш, сало… Ну, вкрали. Невже не можемо без цього сала?» „А таки не можем», – сумно мовив, і пекуча сльоза впала на качку з яблуками». Слід сказати, дуже вражаюче й епохально, особливо, коли Юрій Смолич знімає окуляри й кладе у миску з холодцем: «Ми брешемо, – мило всміхнувся, – але ми в те віримо». Якого ще стриптизу душі вам треба?!
    Другим зразково-показовим текстом у згаданому дискурсі можна назвати роман «Уліссея» І.Лучука – цілком віртуальне, чи пак нелініарне, чтиво. В анотації сей твір названо своєрідним путівником по світовій поезії. Як це робиться? Береться герой (Уліссей), засіб до пересування (Хронотоп), простір для мандрів (всесвітня література). Також вибирається система координат (наразі шахівниця), і все – вперед: кожна з клітинок часопростору дарує гравцеві, себто читачеві, зустріч з тим чи іншим ґенієм місця, себто клясиком світового письменства. Веселих мандрів, всі права застережено!
    В принципі, вигадка простенька, а вузлики її декоративних концепцій менш вишукані, ніж те, чого очікуєш від відомого поезієзнавця, голови львівського об’єднання «ЛуГоСад». Проте у подібній «комп’ютерній» забаві, як дається спостерегти, схоплено чи не саму суть «поетичного буття». Для І.Лучука не надто важить конкретика, і довколишній пейзаж не має в його романі великого значення. Головне – що, з ким, і скільки: випито, переговорено, пережито.
    Отож майже все у тому описі віртуальних мандрів змальовано схематично й приблизно. Кожен з читачів вільний прилаштувати до розмов, що точаться поміж героями роману, будь-які з декорацій місця й часу. Хіба не те саме трапляється з нами d житті? Бувши на курортному півдні, лише на третій день по «дружній розмові» зауважуєш наявність моря. У Ризі, надибавши симпатичну кнайпу, нехтуєш оглядинами Домського собору, а всі принади львівської архітектури обмежуються для тебе привокзальним кафе. Зустріч, розмова, обличчя – це простір, а час – це думки і спогади про всі ті речі. Хіба ні?
    Те саме в «Уліссеї». Завжди стомлений, голодний і ніби як причмелений мандрами герой роману прибуває в ту чи іншу точку поетичного простору в основному підвечір. Поблизу, як правило, присутнить водяна стихія: Тігр, Сян або Лопань. На чергове побачення він пробирається зазвичай якимись городами, аби не турбувати читача топонімічною конкретикою. В Атенах і Лондоні, Брюсселі і Харкові все те саме – кущі на окраїні, зручна галявинка, нікого з туристів... Хоч трапляються, зрозуміло, більш адекватні «поетичному» дискурсові об’єкти: паби-винарки, ресторації-салуни, шинки-каварні. Де й відбувається сакральне дійство романного поезієзнавства – за келихом джину з Байроном, за чаркою абсенту з Аполлінером, за склянкою портвейну з Камоенсом.
    Але це в Галичині, там Ярослав Галан і Юрій Андрухович. Що ж до гастрономічного контексту Дикого Поля, то слід визнати, що навіть кураторський виїзд сюди у 1930-их роках бригади пролетарських письменників, серед яких трапився був і вищезгаданий Ю.Олеша, мало чому навчив самодостатніх місцевих абориґенів. Себто дискурси тут змішують і досьогодні: украінський з малоросійським. «Можеш кави, а краще вина, / сир, канапки і навіть піццу», – пропонує у власній «Субмарині для Марінетті» А.Біла. «Я розливаю горілку», – щокроку набичується у прозаїчній «Ельзі» О.Соловей, підпорядковуючись знаному Єрофєєвському кредо «и немедленно выпил». Також «пить красное вино на шабад» закликає досвідчена Е.Свєнцицька у збірці «Простите меня». Хто ж проти?
    Або ось чудове кулінарне твориво донецького Д.Пастернака з ориґінальною назвою «Винни-Пух и другие», яка свідчить, що московський постмодернізм у вигляді майже однойменної книжки В.Руднєва ще долітає до середини тутешнього Кальміюсу. Власне, це напівгастрономічна поема з бакалійною фабулою, оправлена малостравними періодами псевдопоетичного ґатунку. Чому псевдо? Ну, по-перше, це блеф концептуалізму, як у Є.Вінника чи С.Литвак e Москві. І там, і тут вірш слугує лише за середовище побутування ідей, так ніби сексопатолог розповідав , би нам про груповуху, але використовував для цієї демонстрації сцени з роману «Перверзія» Ю.Андруховича. Роль Андруховича у цьому заході наперед принизлива. Творчість (якою вона була в московських концептуалістів типу І.Іскренко, І.Іртеньєва, Д.А.Пріґова або тамтешніх мінімалістів на кшталт І.Ахмєтьєва чи А.Макарова-Кроткова з обов’язковим Л.Рубінштейном) полягає у ґенеруванні нових ідей і не є поетичною константою. Що з того, що Пастернак розуміється на літературі? Часи, коли єдиною ознакою благородства буде лише її знаття, як пророчив Блаженний Августин, настануть не скоро. В країні, де кожен третій при слові «Шевченко» починає тверезіти, це навряд чи можливо.
    Загалом же особливості донецького концептуалізму полягають у тому, що ідеї тут по-булґаківськи другої свіжости. Триває експлуатація відомих концептів відомими шляхами. Ілюстрація – навіть не тутешній С.Жадан з його краденим Бродським. Набагато цікавіше препарувати інші овочі. Наприклад, у того ж Пастернака: «никто не входит / и не должен». Але чому ж? Ось в І.Ахмєтьєва: «ты меня читаешь / я в тебя вхожу». Або далі донецьким автором: «стояли / друг в друга / глядели / но в конце концов / так и не бросились / целоваться». І в покійного Є.Харитонова, коротко і без стояка: «я подошел к себе и мы обнялись». Хоч насправді споріднені душі той самий Пастернак («а жить мы будем / счастливо и долго / и в один день / сойдем с ума») міг знайти і де поближче, у вигляді тієї ж донецької Свєнцицької («они жили долго и счастливо, и умерли в один день, зарезав друг друга кухонными ножами»). Великої ума палати номер шість тут не треба, тільки встигай наливати. Словом, лехаїм!


Литературная трапеза в фильме «Даун Хаус»


КОММЕНТАРИИ
Если Вы добавили коментарий, но он не отобразился, то нажмите F5 (обновить станицу).

Поля, отмеченные * звёздочкой, необходимо заполнить!
Ваше имя*
Страна
Город*
mailto:
HTTP://
Ваш комментарий*

Осталось символов

  При полном или частичном использовании материалов ссылка на Интеллектуально-художественный журнал "Дикое поле. Донецкий проект" обязательна.

Copyright © 2005 - 2006 Дикое поле
Development © 2005 Programilla.com
  Украина Донецк 83096 пр-кт Матросова 25/12
Редакция журнала «Дикое поле»
8(062)385-49-87

Главный редактор Кораблев А.А.
Administration, Moderation Дегтярчук С.В.
Only for Administration