Интеллектуально-художественный журнал 'Дикое поле. Донецкий проект' ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ Не Украина и не Русь -
Боюсь, Донбасс, тебя - боюсь...

ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНО-ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ ЖУРНАЛ "ДИКОЕ ПОЛЕ. ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ"

Поле духовных поисков и находок. Стихи и проза. Критика и метакритика. Обзоры и погружения. Рефлексии и медитации. Хроника. Архив. Галерея. Интер-контакты. Поэтическая рулетка. Приколы. Письма. Комментарии. Дневник филолога.

Сегодня воскресенье, 22 июля, 2018 год

Жизнь прожить - не поле перейти
Главная | Добавить в избранное | Сделать стартовой | Статистика журнала

ПОЛЕ
Выпуски журнала
Литературный каталог
Заметки современника
Референдум
Библиотека
Поле

ПОИСКИ
Быстрый поиск

Расширенный поиск
Структура
Авторы
Герои
География
Поиски

НАХОДКИ
Авторы проекта
Кто рядом
Афиша
РЕКЛАМА


Яндекс цитирования



   
«ДИКОЕ ПОЛЕ» № 3, 2003 - РЫБЫ

Йошида Шуиши
Япония
ТОКИО

Рай



НА ЛИТЕРАТУРНОМ ГОРИЗОНТЕ…

    На литературном горизонте Донецка Дмитрий Пастернак возник загадочным темным силуэтом самурая на фоне местного террикона Фудзи. Его повесть «Три самурая в осажденной крепости» выясняла всегда важные (и не только для не помнящего родства Донецка) вопросы того, «чьи мы карьерные», в совершенно неожиданно восточном колорите народа, не только прекрасно помнящего, но и берегущего свои корни. Эти японские корни – то ли меча, то ли хризантемы, – по-видимому, столь основательны, что вслед за Пастернаком в наших диких полях проросли уже настоящей японской прозой, хотя и через японо-франко-украинский перевод.
    Представляемый в данной подборке рассказ Д. Пастернака «Идиот и дурочка» (на мой взгляд, гораздо более удачно называемый раньше «Пастух и пастушка») вдруг оказался чрезвычайно созвучен «Раю» Шуиши Йошиды. Необязательные разговоры между Им и Ею дома, в метро, по дороге домой с работы и из дома куда-нибудь, куда она, дурочка, придумала. Ему обычно кажется, что вопросы ее дурацкие, разговор пустой, и вся эта затея совершенно издевательская. А когда ее нет (нет, не мелодраматически «ее больше нет», а просто нет, она теперь где-то в своем измерении), вдруг оказывается, что она и раньше жила в своем измерении, а все пустое имело смысл, но какой – это уже неуловимо. Нет, слова помнишь, и они по-прежнему неумны, но смысл, как аромат, который знаешь, но не вспомнишь, а вспомнишь название – запаха почему-то нет…
    В этой кундеровской невыносимой легкости герою Йошиды, скорее, невыносимо (Он ждет звонка, Он только для этого совершает ежедневный хронометражный ритуал «метро – работа – метро – дом»), а герою Пастернака, скорее, легко (сквозняк, открытые двери, теперь, без Ее навязчивой глупости, что-то родится). Но Он Йошиды почему-то в теплом раю с пальмами, а Он Пастернака – в холодной, сразу остывшей в жару квартире, где «пусто так, как желают злые старухи»; и у обоих после Нее осталось ощущение ветра, морской волны, сквозняка и абсолюта зияющей пустоты – ящики вывернуты, балкон открыт, яхта ушла за горизонт. Пастухи и пастушки совместимы и глупо счастливы только в раю.
    Может быть, это странное женское умение жить сразу в двух измерениях немного поясняет «Лист Мебиуса» Камиллы Рамм, пытающийся заманить читателя в ритмическую ловушку «двусторонней прозы», не имеющей изнанки. Эта модель человеческой психологии, скорее, по-женски не желает признаваться в том, проза она или стихи, литературный этюд или рационально выстроенная иллюстрация геометрической головоломки, обожательное подражание прустовскому пирожному или подтверждение того, что «люди все придумывают… и до всего им есть дело».
    И если последнее верно, и прав Мишель Уэльбек, утверждая, что «можно людей за многое не любить, но одного у них нельзя отнять: мы имеем дело с весьма изобретательным млекопитающим», то неплохое тому подтверждение – новый рассказ Дмитрия Пастернака «База». Люди здесь, как псы, – на привязи; собаки – как будто бы у них на привязи, но подозрительно вольно себя чувствуют; коллеги по базе – необходимо и вынужденно дружны; и все – абсолютно автономны, герметичны, одиноки и свободны – хотя и внутри клетки базы.
    Думаю, читателю любопытно будет еще раз попытаться определиться и со своей жизнью – кто кому «друг человека»…

Елена ТАРАНЕНКО, ДОНЕЦК



    Наприкінці 2002 року у Токіо, у міському музеї (Tokyo Metropolitan Teien Art Museum) було відкрито виставку творів Жана Пюіфорка (Jean Puiforcat; 1897-1945), одного із засновників Спілки сучасних митців, видатного різьбяра по золоту та сріблу. Жан Пюіфорка – це ціла епоха у золотарстві; для нього срібло – це не просто коштовний метал, це стиль буття, сутність предмету. Його витвори, за будовою близькі до архітектури і водночас надзвичайно прості за задумом здатні миттєво причарувати глядача і викликати бажання бути використаними за призначенням. Жан Пюіфорка походить із старовинного роду зброярів, відомого ще за часів Людовика XIV; золотарством його родина займається з 1820 року – саме тоді Еміль Пюіфорка відкрив свою першу крамницю у кварталі Маре, у Парижі. Його нащадкові, Луї-Віктору вдалося зібрати усі шедеври, створені родом Пюіфорка для наймогутніших королівських родин Європи у період між XVI та XIX ст. Жан, його син, що спочатку проявив себе як скульптор, зчинив справжній переворот у золотарстві, притримуючись суто геометричних форм і принципу відсутності зовнішньої оздоби. Його творіння отримали захоплені відгуки на Виставці Декоративних мистецтв 1925 року та Всесвітній виставці 1937. З нагоди токійської виставки адміністрація музею і часопис Beaux-Arts magazine умовили одного з найкращих молодих японських письменників, лауреата численних премій Шуїші Йошиду (Shыishi Yoshida) написати новелу, ґрунтовану на враженнях від відвідин експозиції. У результаті вийшла історія, немов вирізьблена із золота, у якій, втім, йдеться зовсім не про золотарство. Пюіфорка чомусь нагадав Йошиді токійське метро, концепт раю та синє море.



РАЙ

    За звичай, якщо не трапиться аварія чи, через негоду, затор на залізниці, експрес з токійського вокзалу прибуває до Шинджуку точно о вісімнадцятій п’ятдесят дві. Саме цим потягом я п’ять разів на тиждень, з понеділка до п’ятниці, повертаюсь додому, за винятком тих випадків, коли змушений затриматись у терміновій справі чи через іншу важливу причину.
    - А ти яким бачиш рай?
    Вона справді була з тих жінок, що здатні оком не зморгнувши поставити таке-собі дивакувате запитання. Невже вона чекала від мене серйознішої відповіді? Я уважно вдивився у незворушність її обличчя – жодної підказки.
    - Ну, рай... Ти так сміливо вимовила слово, яке мене бентежить.
    - Але чому? Не бачу жодної підстави почувати себе ніяково.
    - Ні, справа не в цьому, насправді я не почуваюсь незручно, але...
    - Добре, тоді поясни мені: рай – яким ти його собі уявляєш?
    Іноді, коли я лишався з нею один на один, мені здавалось, що вона просто глузує з мене. Ця ідея, як я розумів, химерна й необґрунтована, втім, дуже мене дратувала. І все ж я відчував себе підвладним незрозумілій, незбагненній силі.
- Отже, рай... Почнемо, мабуть, з пальми. Так, я бачу пальму, велику пальму на пляжі з білого піску. Саме під нею, у затінку – зручна фотель, на бильце якої покладено свіжий рушник. Хвилі підкочуються під мої ноги, вилизуючи надбережжя...
    - Вибач що перериваю, однак цей твій рай аж надто утертий.
    - Утертий? Як це – утертий? Бач, я намагаюсь серйозно поставитись до відповіді на твоє запитання, а ти...
    - О, вибач! Вибач, будь ласка. Продовжуй.
    - Ні, досить.
    - Та ж ні, благаю тебе, не досить. Отже, що ти бачиш зі своєї фотелі?
    - Нічого такого.
    - Ну, давай, зроби зусилля, це ж неважко. Кажи, що ти бачиш?
    - Цілком очевидно, що я бачу пляж і, певна річ, бачу море.
    - Яке воно, те море?
    - Ти ж знаєш... Аж надто утерте море, таке, як усюди. Синє...
    - Синє?
    - Так, синє... Колір темніє лише на обрії.
    - От бачиш, я таки знала, що там щось є. А у морі, ти щось бачиш у морі?
    - У морі? Нічого особливого, здається... Втім, ні. Там яхта. Біла яхта, вітрило приспущене, вона поволі пливе вдалині. І ще: поряд з берегом бачу високі скелі, об які люто товчуться хвилі, хоча мелодія прибою не відповідає поруху яхти, що майоріє віддаля, і ввижає ться, ніби реальність існує у двох часовимірах.
    - У двох водночас? Знаєш, а він мені починає подо батися, цей твій рай!
    - Що, справді? Отож, я закриваю очі, і пальми під лагідним подувом вітру...
    - Лопочуть, наче дощ?
    - Атож! Звідки ти знаєш? Це справді дуже схоже на шум дощу.
    - І тоді тобі набридає просто мріяти, ти підводишся і крокуєш узбережжям.
    - Та ні-бо, нічого мені не набридає. Я лишаюсь там аж до сходу сонця.
    - Ні, кажу тобі, ти йдеш пляжем. Босоніж, по мокрому піску, серед хвиль.
    - Босоніж? Так, це має бути приємно. Свіжість морської води...
    - Слухай, може, там щось прикопане?
    - Га? Де це – там?
    - Там, попід ногами.
    - Не думаю, щоб...
    - Спробуй напружити уяву. Якби ти міг, що б ти прикопав у піску?
    - Що б я...

    Щоб БТМП не обладнували своїх картонних халуп уздовж довжезного підземного тунелю, що сполучає західний вихід з вокзалу у Шинджуку з мерією Токіо, з обох боків шляху було встановлено фарбовані дерев’яні скульптури, і відтоді їх відлущена фарба й полиняла поверхня прикро вражають пасажирів. Ще кілька років тому у тунелі мешкало безліч злидарів, і жоден перехожий, особливо під час канікул, навіть похапцем проходячи цим шляхом, не міг не відчути смороду брудних тіл, що відразу викликав приступ нудоти, вивертаючи нутрощі – не допомагало навіть свіже повітря.
    У ці часи натовп, вивержений хмарочосами у центрі Шинджуку, сходить до підзем’я у напрямку станції залізниці. Я ж, немов лосось, що піднімається річкою, просувався у напрямі, протилежному течії. Якщо припустити, що людська орда, яка сунула на мене, і є світ, тоді це світ мовчазний, безмірно хмурний і хронічно дражливий. А як підрахувати, скільки осіб я тут зустрічаю щоденно? Інколи, мабуть, кількасот, ні, кілька тисяч. Тьма-тьменна невдоволених. Тьма-тьменна мовчазних. Раптом, крокуючи посеред натовпу, я починаю думати про свою ванну, про ванну у моїй квартирі: це через цукровий кокосовий парфум у кільватері жінки з довгим волоссям, яку я тільки-но перестрів. Що ж в неї то за мило таке, кілька шматів якого завжди чигають на господарку у ванній? Звісно, французького виробництва. Треба лише трохи потримати новенький шмат, ще загорнутий у цупкий пакувальний папір, щоб кінчики пальців надовго зберегли його приємний кисленький запах.
    На виході з підзем’я бачу, як поважно громадяться небосяги мерії Токіо та готелю Сенчурі Гайєтт. У порівнянні з ними дерева на вулиці здаються досить низькими. Люди ж, що йдуть цією вулицею, видаються ще меншими за дерева. Під ногами бачу недопалок. Схожий на кому недопалок, викинутий якимсь перехожим. Я вже збирався настоптати його, але несподівано побачив не цигарку, а невеличкого чоловічка і поквапом прибрав ногу.
    - Авжеж! Ось воно, згадав! «Оксітан» – от яке мило вона використовувала. Так, саме «Оксітан». Я ж стільки разів питав у неї про назву цього мила, відразу забуваючи відповідь, а тепер, ти ба! сам з легкістю згадав її.
    Нікуди не повертаючи, пішов далі, у напрямку центрального парку Шинджуку. Якщо б я й заговорив тоді до когось, то, наприклад, ось до цього молодика у костюмі, що крокував прямо перед моїм обличчям: «Гей, та я ж вас тут ще вчора бачив» – цікаво, що б він мені відповів? «Та невже?», «Ну то й що?» чи щось на кшталт «Ну, ти, я тебе не знаю»... Мабуть, вирішив би, що я дивак, чудій? Звісно що так, однак він лише подумає про це і навряд чи зважиться сказати щось на зразок «Ну ти й чудний».
    - До речі, хотіла тобі сказати, перед тим, як піти додому, Кудо, мій шеф, запросив мене хильнути разом.
    - Вибач, але я надто стомився.
    Відмовив, як відрізав, відтак, з часом спадає на думку, що я відповів аж надто брутально, і вже у поїзді, протягом усієї подорожі до Шинджуку, удосконалюю те, що мав би їй сказати: тут так, там отак. Саме так, мабуть, золотар вкриває сріблом куверт, карбуючи кожен з мініатюрних предметів легенькими доторками різця, що поступово вирівнює поверхню, виправляючи ось тут горб, он там вигин.
    - Шліфування... Так, ця операція зветься шліфуванням. Але звідки мені відомий цей термін? Певно, бачив у якійсь документальній стрічці по телебаченню або читав у журналі.
    Перед Гілтоном шлях повертає наліво і йде під ухил. Унизу, на березі, біля синтоїстського храму Кумано місцевість хмурніє. Утім, на півшляху до берега ясно, немов удень – тут вишикувались один до одного чотири автомати з напоями. Щовечора я купую пляшку пива в одному з них. Лише тоді можу сказати собі: «ось, скінчився ще один день!» Просто констатую, ні тобі жодного суму чи неспокою.

    - Знаєш, коли я малою ходила до школи, якось весь клас оголосив мені бойкот.
    Тут, на цьому самому місці, саме як я купував собі пиво, вона чомусь вирішила розповісти мені цю історію. Тихо лунали її слова, і пивна пляшка голосно дзенькнула, вихопившись з автомату – бам!
    - Зараз мені вже важко пригадати, чому мене було виключено із загалу, відтак, одного дня я зрозуміла, що ніхто до мене й словом не прохопиться.
    - Це, безперечно, через твою вроду. Може, інші дівчатка просто заздрили, як тобі таке?
    Я заходився діставати своє пиво з автомату і водночас намагався відповісти їй, аж раптом почув її воркотіння за спиною: «Ти мені дуже подобаєшся з цього боку». Пригадую, як подумки відповів: «Мені ж цей бік гидкий». Поки ми йшли, вона невпинно вела про випадок із свого дитинства, пояснювала, що якась Томоко, її найкраща подруга, навіть вона – уявіть лише! – тікала, ще здаля помітивши її.
    - ...Думаю, що становище, в якому я тоді опинилась, швидко довело мене до сказу. В усякому разі, я зуміла помститися зрадницям; так, це була чудова помста.
    - Помста?
    - Авжеж, помста. У їдальні нам давали ложки. Мені спало на думку перед обідом вилизати їх усі.
    - Нащо?
    - Як це – нащо?.. Дурнику, щоб помститися! Однак у класі було більше ніж сорок учнів, і завдання виявилося не з легких. Я встигла вилизати лише половину, а мені вже боліла щелепа і язик набряк.
    У поки що пустій залі, де застелено столи, маленька дівчинка обходить усі, до останнього, місця, і вилизує ложки своїх співучнів. Поки вона ретельно вкриває слиною куверти, її довгі кіски тремтять. Її червоного, юного язика опаляє холодний метал. Врешті ж, як оповіла вона мені, ніхто у цілісінькій школі не здогадався про її помсту. З тріумфальним виглядом під час обідньої перерви вона спостерігала, як учні, з дорогою душею обсмоктуючи ложки, захоплено поглинали вершкове рагу.
    Хоч я й купую пиво у автоматі, все ж я ніколи не випиваю його відразу. Зимовими вечорами я кладу його до кишені мого куценького пальта, а влітку, коли спекотними тропічними ночами ви пітнієте лише через те, що маєте кудись іти, я повертаюсь додому, притискаючи прохолодну пляшку до палаючих щік та лоба. Перетнувши пішохідний перехід перед храмом Кумано, на розі, перед вітриною крамниці з їжею на винос, завертаю на вузеньку вуличку: саме там знаходиться мій будинок. Вісімнадцять хвилин пішки до залізничного вокзалу у Шинджуку. У ці часи – крокуючи на станцію уранці чи, навпаки, повертаючись ввечері – я дедалі рідше занурююсь у спогади про неї. Утім, інколи я намагаюсь відновити у пам’яті певну мить нашої історії, і тоді мені спадають на гадку її недолугі фрази, про які я начебто забув. Іноді навіть моя уява вибудовує вдалі, хоча й дещо несміливі відповіді на її мудровані питання, гідно відповісти на які я ніколи не міг.

    - Слухай, може, там щось прикопане?
    - Га? Де це – там?
    - Там, попід ногами.

    Сяк-так я піднімаюсь іззовні сходами престарої будівлі і відчиняю перші ж двері. П’ять разів на тиждень. Той самий, звичний жест. У кімнаті темно, проте деколи миготить сигнал автовідпов ідача. А от і я, я досі сподіваюсь, що це вона. Ще й двох років не минуло, як вона мешкає у часі, що не є моїм. І якщо мій час можна порівняти з хвилею, яка б’є піною об скелю, то її час – це біла яхта, що повільно зникає в обрієвій далині.

    - ...Ввижається, ніби реальність існує у двох часовимірах.
    - У двох водночас? Знаєш, а він мені починає подобатися, цей твій рай!

    За звичай я повертаюсь додому о дев’ятнадцятій десять. Принаймні тоді, як не трапляється аварії чи, через негоду, затору на залізниці, як ось сьогодні.


Французькою з японської переклала Корінн Атлан
Українською з французької переклав Іван Рябчий



КОММЕНТАРИИ
Если Вы добавили коментарий, но он не отобразился, то нажмите F5 (обновить станицу).

Поля, отмеченные * звёздочкой, необходимо заполнить!
Ваше имя*
Страна
Город*
mailto:
HTTP://
Ваш комментарий*

Осталось символов

  При полном или частичном использовании материалов ссылка на Интеллектуально-художественный журнал "Дикое поле. Донецкий проект" обязательна.

Copyright © 2005 - 2006 Дикое поле
Development © 2005 Programilla.com
  Украина Донецк 83096 пр-кт Матросова 25/12
Редакция журнала «Дикое поле»
8(062)385-49-87

Главный редактор Кораблев А.А.
Administration, Moderation Дегтярчук С.В.
Only for Administration